— Як це — родина не в його стилі? — не зрозумів батько. — У нього ж є родина. Ти. Діти. Не кажучи вже про його батьків.
Домінік «не спілкувався» з батьками — Тедді це тяжко було зрозуміти.
— Я маю на увазі весь цей традиційний стиль, — сказала Віола. (Так, вона зловживала словом «стиль»).
Якби він не був батьком її дітей, Віола, може, навіть захоплювалась би тим, як легко Домінік звільняє себе від будь-якої відповідальності, утверджуючи своє право на самореалізацію.
Сонні вже готовий був забитися в істериці, коли дідусь допоміг йому задути свічки на торті. Віола приготувала торт зранку на батьковій кухні й виклала згори цукерками «З Днем народження, Сонні» — проте так нездало, що батько вирішив: прикрашала торт Берті.
— А коли торт? — скиглив Сонні.
Його (їх усіх) змусили з'їсти нудні цільнозернові макарони з сиром, які приготувала Віола, — на думку Сонні, це була їжа не для свята. Крім того, торт був його.
— Містерові Гречність не подобається твій тон, — сказала Віола.
Тедді не знав, хто такий містер Гречність, але, здається, той перебрав на себе батьківські обов'язки.
Віола розрізала торт і поклала шматочок перед Сонні, який метнувся вперед, мов гадюка, і вкусив її за руку — як про неї, безпричинно. Навіть не задумуючись, вона вдарила його по лицю. Від шоку він змовк, секунда тяглася, як вічність, і кімната зачаїла подих, чекаючи на апоплектичний рев. Що і сталося.
— Він мене вкусив, — почала виправдовуватися Віола, побачивши вираз на обличчі батька.
— Господи, Віоло, та йому ж п'ять років.
— Хай вчиться себе контролювати.
— І ти вчись, — сказав батько і взяв Берті на руки, мовби вона потребувала захисту від материнського насильства.
— А ти чого чекав? — різко спитала Віола у Сонні, щоб приховати, як їй прикро і соромно за свою огидну поведінку. Крик перейшов у скигління, вимазаним шоколадним тортом обличчям Сонні котилися сльози гніву й образи. Вона спробувала взяти сина на руки, проте щойно вона його обняла і підняла, його тіло зсудомило, воно перетворилося на жорстку дошку, яку неможливо втримати. Коли вона опустила його назад на землю, він дав їй копняка.
— Ти ж не думаєш, що можеш просто так копатися й кусатися, і тобі нічого за це не буде? — сказала Віола поважно, як старомодна нянечка, щоб не видати, які емоції бушують у неї всередині. Усередині лютував демон. Демон часто говорив вустами Поважної Нянечки. Містер Гречність відступав перед Поважною Нянечкою.
— А от і думаю! — ревів Сонні.
— І не сподівайся, — спокійно проказала Поважна Нянечка, — бо тоді прийде поліцейський, забере тебе до в'язниці й посадить на багато років.
— Віоло, господи, тримай себе в руках. Він ще маленький, — батько простягнув Сонні руку і сказав: — Ходімо, знайдемо тобі цукерку.
Він завжди був голосом здорового глузду. Ба навіть Голосом Здорового Глузду: у Віоли в голові батько здобувся на старозавітні великі літери. Його голос не стихав ніколи. Вона вперто відмовлялася визнати, що це — тривожний шепіт її сумління.
Лишившись за столом сама, Віола розплакалася. Чому все завжди закінчувалося саме так? Чому завжди вона в усьому винна? Усім завжди було байдуже до її почуттів. Наприклад, їй ніхто не пік тортів на день народження, принаймні останнім часом. Колись батько, звісно, пік їй торти, але його домашні дари її не тішили — вона хотіла такий торт, як на вітрині «У Террі» чи «У Бетті», пекарень, що стояли по протилежні боки площі Св. Єлени, як подружжя у сварці.
На п’ятдесятиліття Віола замовила собі торт від «У Бетті» — «У Террі» давно вже пішла з поля бою. На білому тлі тонкими бузковими літерами вивели «З п’ятдесятиліттям, Віоло!» — попри нетонкі натяки, Берті так і не зрозуміла, який це важливий ювілей. На той час Віола прожила вже на три роки більше, ніж її матір — не те, щоб вона прямо рвалася перемогти у цьому змаганні. Мама відійшла у таке примарне минуле, що годі й намагатися його сягнути. Що менше Віола пам’ятала маму, то більше за нею сумувала.