Авґуст натомість почувався самовдоволено. Він боронитиметься до останнього. Невинний чоловік на лаві підсудних, він обстоюватиме свої права. Його сестра Філліс, яку мати звала блакитною панчохою, весь час просторікувала про «права пересічного громадянина». «Узяти, наприклад, мене, — подумав Авґуст, — куди вже пересічніше».
— У мене, знаєте, права є, — затято торочив він. І урочисто додав: — Мене зухвало скривдили.
Так його брат Лайонел, якого Філліс звала занудою, сказав після якоїсь дурної сварки з подружкою.
— Господи, — сказав батько, — ти ж не Едмон Дантес.
— А це хто?
— Ти просто головою не думаєш, — вів батько далі. — Усі, в кого є хоч одна клепка, зрозуміли б, чим все закінчиться.
— Я думав: хочу побачити, що там по той бік, — відповів Авґуст.
— Скільки разів ця фраза ставала прологом до катастрофи? — спитав містер Свіфт, не звертаючись ні до кого конкретно.
— І що ж було по той бік? — не стрималася місіс Свіфт.
— Ну… — Авґуст перекинув льодяник за іншу щоку, аби дати собі час на роздуми.
— Чи то, бува, не перука місіс Брустер? — спитав містер Свіфт тим тоном, яким говорив у суді, коли треба було натякнути, що відповідь він і так вже знає.
— Звідки мені було знати, що це її перука? То була просто перука! Може, вона просто собі там лежала! Звідки мені було знати, що місіс Брустер лиса? Ти ж он носиш перуку, а не лисий!
— То в суді. Я надягаю перуку лише в суді, — містерові Свіфтові урвався терпець.
— І ти не знаєш, куди пес заніс перуку? — спитала місіс Свіфт у сина.
Саме в цю мить Джок увірвався до кімнати з радісним гавкотом. На ньому досі були плями зеленої фарби. Місіс Свіфт…
— О Господи, — застогнав Тедді, і книжка впала на підлогу.
Іззі вкрала його життя. Як вона посміла? (Він справді не винен у тому інциденті з фарбою). Вона вкрала його життя, усе перебрехала й зробила з нього геть іншого хлопця, дурного, з дурними пригодами. З дурним, дурним, дурним псом — вест-гайленд-вайт тер'єром із хитрою мордою й чорними очима-намистинами. У книжці навіть були ілюстрації, схожі на пародії, від того було тільки гірше. Авґуст був обшарпаним зухвалим школярем із кашкетом на потилиці й ріденькою чілкою на очі; з його кишені завжди звисала рогатка. Книжка була у м'якій зеленій обкладинці, на якій золотими літерами написано: «Пригоди Авґуста», Дельфі Фокс — такий, виявляється, в Іззі «псевдонім». І посвята: «Моєму небожеві Тедді, моєму власному любому Авґустові». От дурня.
Найбільше його засмутило те, що в Авґуста був тер'єр. По-перше, це неправильна порода, по-друге, це нагадувало йому про жахливу трагедію — його Триксі померла перед Різдвом. Тедді ніколи не думав, що переживе її, тож страждав не лише від горя, а й від шоку. Коли він повернувся після першого семестру в інтернаті, Триксі вже не було — її поховали під яблунями, обіч Боцмана.
— Ми сподівалися, що вона дотягне до твого повернення, друже, — сказав Г'ю, — але вона не витримала.
Тедді здавалося, він ніколи не змириться з цією втратою. Може, він і не змирився, але за кілька тижнів після виходу «Пригод Авґуста» Іззі нагрянула до них із черговим подарунком — крихітним цуценям тер'єра, на дорогому нашийнику якого було написано «Джок». Тедді впирався, як міг, щоб не полюбити цуценя: тим би він не лише зрадив свою любов до Триксі, а й прийняв жахливу художню версію свого життя. Проте, звісно, марно: вже незабаром цуцик знайшов місце у його серці.
Утім, Авґуст переслідував його у тій чи іншій формі до кінця життя.
Зайшовши до кімнати, Урсула підняла книжку з підлоги й почала читати вголос.