От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Смерть у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
________________
Гуцул Дументій ніколи не ходив на ярмарок, не мав що продавати і не мав за що купувати. Жив собі в горах і часто думав із заздрістю про тих, хто щотижня їхав із чимось до міста.
Дументієва жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так годувала, що за рік з пацяти виросла велика льоха.
«Ото аж тепер я піду на ярмарок так, як усі порядні ґазди», — думав з насолодою Дументій.
Нарешті настав довгожданний день. Дументій прив’язав мотузку до задньої ноги льохи.
— Дивись, аби тебе не обдурили. Лічи гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія аж за село.
— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що з міста, аби я їх не обдурив, — відповів чоловік згорда.
Про Дументієву льоху вже знали три купці-шахраї, які скуповували в людей худобу, а потім її перепродували іншим. Вони порадилися, як мають ошукати Дументія, і чекали з нетерпінням, щоб вивів льоху з села.
Купці-шахраї стояли на чималій відстані один від одного.
Коли Дументій підійшов до першого, той спитав:
— Що, вуйку, на ярмарок гоните козу?
— Агій на твоє лице! Це ж тобі не коза, а льоха, дурню... — відтяв йому попри саму шкіру Дументій.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав льоху далі. Підійшов до другого купця. Той вигукнув на всю горлянку:
— Дай Боже щастя, вуйку!
— Дякую вам.
— На ярмарок женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.
— Тисячу лей, — відрубав Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося й розмовляти з ним.