— Чуєш, бабусю! А глянь-но, скотина ж у тебе хліб їсть.
Стара надвір, а солдати тим часом зазирнули в піч, витягли з горщика півня, на його місце поклали туди личак, а півня в торбину заховали. Прийшла стара:
—Дітоньки, любенькі! Чи не ви це скотину у двір пустили? За віщо ж, дітоньки, мені таку пакость зробили? Не треба, любенькі!
Солдати мовчали-мовчали, а потім знову попросили:
— Бабусю, дай же нам поїсти!
— Візьміть, дітоньки, квасу й хлібця, та й вистачить з вас!
І закортіло старій похвалитися, що в дурні їх пошила, та й загадала їм загадку:
— Ось ви, дітоньки, люди бувалі, усього по світах бачили, скажіть-но мені: нині в Пенському, Чєрєпенському, під Сковорідним, чи живий-здоровий Курухан Куруханович?
— Ні, бабусю!
— А хто ж, дітоньки, замість нього?
— Так Липан Липанович.
— А де ж Курухан Куруханович?
—А його у Торбин-місто перевели, бабусю!
Після цього пішли собі солдати. А тут і син з поля повертається, просить поїсти у старої, а вона йому:
— Ходи-но, синку! Були в мене солдати та просили їсти, а я їм, дитинко, загадала загадочку про півня, що в мене в печі; так вони відгадати не змогли
— А яку ж, матінко, ти їм загадочку загадала?
— А ось яку: у Пенському, Черепенському, під Сковорідним чи живий-здоровий Курухан Куруханович? А вони й не відгадали! «Ні, кажуть, бабусю!» — «Та де ж він, рідненькі?» — «Та у Торбин-місто його перевели». А про те й не знають, що у мене в горщику є’
Зазирнула, а півень, виявляється, полетів: тільки личак витягла.
— Ой, лишенько, дитинко, обдурили мене, кляті’
— Ось так, матінко! Солдата не обдуриш, він — людина бувала!
__________
Служив солдат у полку аж двадцять п’ять років, а царя й не бачив. Прийшов додому, стали його питати про царя, а він і не знає, що його й казати. Та й почали докоряти йому родичі і знайомі: