От і сьогодні, пройшовшись по танцполу, подивившись на веселих студентів і гарних дівчат він знову випив, пригостив незнайомих дівчат вином, почитав їм вірші Висоцького (сп’яну його завжди на щось таке пробивало) і поки вони пішли танцювати, кидаючи на нього недвозначні погляди, просто пішов. Ні, дівчата гарні, чудові, веселі, спокусливі, от тільки… Що саме «тільки» він і сам вже не розумів, крокуючи напівтемною алеєю поміж вируючого життя. Від випитого спиртного приємно шуміло в голові. Скільки він випив? А, не важливо, все одно до путя не допомагає.
Знайоме відчуття доторку, рентгену змусило його зупинитись і покрутити головою. Серце стислось, наче передчуваючи біду. Так, неподалеку, йшла дівчина уповільнюючи крок і уважно в цього вдивлялась. Ось вона зупинилась. Так – Вона. Цього не могло бути, таких випадковостей не буває, то просто марево…!
-Привіт.- несмілива посмішка і очі…Очі, що вміщують в себе всесвіт…От як таке можливо в напівтемній алеї?
-Привіт…- він запнувся не в силах промовити ім’я яке так і крутилось в нього на язиці, але розум відмовлявся вірити очам.
-Ліза, - підказала йому дівчина. Так, наче він міг забути.
- Ліза.- Він кивнув. - Як справи?
- Нормально. А ти знову тут відпочиваєш?
- Так… Гарно у вас.- він дивився у ці очі і намагався пригадати, як взагалі з нею міг розмовляти. В нього ж подих перехоплює від одного погляду на неї!
- Лізо, почекай.- почулось позаду і поряд з дівчиною з’явилась друга. Невисока, худенька з короткою стрижкою. Вона зацікавлено подивилась на хлопця, і нетерпляче перевела погляд на подругу – Ми йдемо? Там же вже всі чекають!
- Знову… Женя непевно хитнув головою, відчуваючи, що випив сьогодні здається забагато, а для спілкування з цією дівчиною в нього і твереза голова не завжди адекватно аналізувала ситуацію.
- Так, зараз – відмовила Ліза подрузі не обертаючись, а натомість уважно вдивляючись в обличчя Жені, наче щось там шукала.
– Вас чекають. Ідіть.- він непевно посміхнувся і пішов далі, відчуваючи, що земля виходить з під ніг. ЇЇ погляд наче пропалював дірку між лопатками, але дівчата, таки, попрямували далі на дискотеку. От і добре. Вона тут є! Є… А йому терміново треба охолонути! Терміново! Бо серце заходиться як від марафону, в голові паморочиться, а ноги так і збираються повернути і наздогнати Лізу. І що він їй в такому стані скаже? Привіт, пішли до мене? Тільки зачекай я протверезію, заспокоюсь і … Що «і» він намагався не думати, а вже просто побіг до моря, намагаючись привести себе до ладу. Бо до голови лізли думки одна непристойніша за іншу.
Нічне море було сьогодні напрочуд холодне, з вітром і хмарами з блискавками десь там на обрії. Він поліз в воду, але недалеко. Здоровий глузд все ж нагадав йому, що п’яний в морі - це не найкраща ідея. Зайшовши в море просто в одязі, хлопець незграбно впав у воду під ударом однієї з хвиль і, відчувши холодні обійми води, вже не вперше подумав, що якби він це дівчисько ще того року «розклав» по повній, провів з нею кілька ночей, довівши її до стану, коли вона ходити не зможе, то його б попустило. І припинилась би вся ця дурня зі снами, відчуттям, що він повинен кудись бігти, щось робити, когось шукати. Не було б втрачено стільки сил на те, щоб не підпустити себе да неї… не було б… Не було б зараз дурних думок, «а може б забрати її з собою, представити матері, як невістку»… Дурних, бо його мати, кандидат наук у сфері медицини, мала своє власне бачення того, хто має бути дружиною сина. ЇЇ мало цікавило де він і з ким проводить свій час. Вона вважала, що син має нагулятись, а потім одружитись на підходящій дівчині з їх кола… І Ліза точно не могла сподобатись матері… А матір, попри її важкий характер, він любив. Це єдина любов, яку він визнавав. Навіть те, що зводило його з розуму другий рік, він досі не визнавав коханням, вважаючи його якоюсь формою невдоволеної одержимості, божевіллям, та чим завгодно.
Можливо… Можливо варто її таки знайти та зайнятися нею… Так, точно варто! Думки Жені почали втрачати зв’язність, логічну послідовність. Хвилі щораз дужчі перекочували через нього, гойдаючи і не даючи змоги встати. В якийсь момент він відчув, що вода, яка заливала очі, рот, ніс, вже всюди, а він все ніяк не може звестись на ноги. Яскраві блискавки освітлювали небо від обрію до обрію, шалений вітер гнав чимдуж вищі хвилі… «Мабуть це кінець», якось спокійно, наче не про себе, подумав Женя, припиняючи битись і боротись. А так навіть краще… Це повинно було статись, ще того року… І взагалі, як він міг забути, що море теж не прощає поганих думок про це дівчисько? Це ж вже було. Все знову повторюється… Та чи забув він? Мабуть ні… Мабуть навмисне так говорив, бо зморився, втомився не розуміти сам себе. А, так, все набагато простіше… Так спокійно, тихо… Свідомість провалювалась в морок. Раптом удар по щоці змусив його припинити спокійно віддаватись стихії. Потім ще один і ще.
-Та щоб тебе! Ти звичайно не мій, але ти мусиш жити! – почувся десь над ним розлючений дівочий голос. Я не дозволю морю, аж так кардинально, вирішити мою проблему! Я з нею сама впораюсь! Але я маю знати що ти десь є! Живий!
- Ти диви, морська чаклунка і та перед моїми чарами не встояла! Тобі потрібна моя душа?- заледве приходячи до тями, намагався жартувати Женя, поки чиїсь теплі руки тягли його спочатку по воді, потім по піску, смикали за одяг, перевертали, намагаючи вибити з нього зайву воду, якої він вже від душі наковтався.
- Собі залиш. Нащо мені твоя душа без серця? – почулось тихе, і над ним схилився дівочий образ, перекривши на мить палаюче блискавицями небо. Тепла рука провела по щоці, доторкнулась до губ. Він зустрівся з великими очима, в яких відображались, палахкаючи як світломузика, зірниці і зорі, що просвічували де-не-де між хмарами.
- Чаклунка, ти б бачила зараз свої очі! В них так блискавки відображаються, наче там в тебе свої власні електричні розряди! – пробурмотів Женя. Блискавки, зорі… Стільки зірок, галактик перед ним давно не кружляло, сяючи, виблискуючи, переплітаючись. Від яскравого, в постійному русі, видива він прикрив очі, бо паморочилось в голові. В вухах шуміло, і не зрозуміло чи то йому просто погано, чи то так море шумить... Чаклунка…
Трохи згодом, поряд знову почулись голоси. Його хтось тормошив, пропонував вина, горілки, ковдру. Коли він більш менш прийшов до тями, поряд сиділо троє дівчат стурбовано вдивляючись йому в обличчя.
- З тобою все гаразд? Тут така буря була! Хвилі он аж де були. – дівчата показали на полосу прибою, яка змістилась під час шторму метрів на сім. Всюди валялись водорості. – Ти лежав просто в полосі прибою. Наче тебе море викинуло. Ми взагалі думали ти не живий, але ти почав щось бурмотіти…
- Та от, купатись ходив,- кивнув головою Женя. - Не те щоб дуже вдало вибрав час.
- Дуже невдало! Ти міг загинути!