-Угу…чудово. Ти їх пізнаєш?
-Е…
-І я – Ліза з осуджуючи виглядом подивилась на подругу.
-Ну темно було ж…
- Отож. А, нехай, будемо сподіватись на диво. Грошей, оплатити втрату ковдр, в нас все одно немає!
- О, дива - то твоя стихія. – підморгнула Катя подрузі.
- Та яке там… - Ліза відмахнулась, подумавши шо зараз би вона не відмовилась від дива, але його точно не буде.
Диво таки мало місце, принаймні з ковдрами. Акурат після сніданку, до дівчат, що йшли зі столової, підійшла пара хлопців і урочисто вручили ковдри, щиро дякуючи за порятунок від холодної смерті на пляжі.
- Катя, ти когось з них пізнала, що так впевнено трималась?- спитала Ліза подругу, коли хлопці пішли.
- Ні звичайно, але я пізнала наші ковдри! І думка про те, що ти зі мною зробиш, якщо їх не повернуть, дуже гарно простимулювала пізнавання. – розсміялась Катя.
- Да-а… Але як вони нас знайшли?
- Та чи невелика різниця? Хоча казки про зорі, що відображаються в ваших очах, вони гарно придумали. Романтики блін.
- А мені цікаво, де вони змогли розгледіти «холодну смерть» на пляжі. Там же вночі якраз комфортна температура!
- До речі, про пляж. Пішли швидше, бо я спати хочу, а поки не спекотно, можна покуняти без остраху зваритись до стану печеного раку. Це твоїй шкірі все до лампочки, бо вона і так наче в природженої мулатки, а мені таке щастя не перепало.
Ліза мовчки кивнула, раптом відчувши, як накотив спогад про минулу ніч, про те як її, справді шоколадні в вечірньому освітленні, пальці, лежали на торсі Жені, який був жовто-червонуватого кольору. Як залишали світлі сліди там, де доторкались, кожного разу відчуваючи наче легкі голочки напруги, що пронизували пальці і все її єство… І його пояснююче – «от, крем від засмаги закінчився…».
- Є, подруга, ти мене чуєш?-
- Так. Пішли.
- Точно все гаразд?
- Так, звичайно…
Женя
2016