- Озвуч!- до дівчини повернулась її жвавість, хоч щоки горіли вогнем.
- Ти вийдеш за мене?
- А в мене є час подумати?
-Так. Доки несуть наш заказ – хлопець широко посміхнувся. Дівчина підозріло повертіла головою, перевіряючи наявність офіціанта з замовленням.
- А чому так мало часу?
- А нащо тобі більше? – вже розсміявся він, а за ним і вона.
- Ну ти й тиран!
- То твоя відповідь «ні»? Поки не перевиховаюсь?
- Моя відповідь «так»! Хтось же має тебе перевиховати! Сам ти з цим завданням не впораєшся!- показала йому язика дівчина і переможно вдягла обручку на палець.
Ліза посміхнулась, відчуваючи, як буйно грає всіма кольорами веселки та щастя атмосфера в приміщенні. Пора на вихід, тут більше ні з ким ділитись зайвою енергією, ця кав’ярня сама з ким хочеш поділиться.
- Приходьте ще до нас! Будемо дуже раді!- почулось в неї за спиною.
- Обов’язково. – Ліза посміхаючись вийшла на вулицю.
- Єлиця, ти мені винна 50 баксів! – широко посміхнувшись, хлопець-офіціант повернувся до баристи, яка все ще дивилась на зачинені за їх улюбленою відвідувачкою двері, а потім і жіночу постать за вікном, навколо якої, (мабуть гра освітлення та скла вітрин) якось дивно викривлялось світло, наче ореолом окутуючи легкий силует. Проте вона б не здивувалась, якби то було і не оптичним ефектом.
- Так…
- Я ж казав буде і освідчення і більше тридцяти відвідувачів!
- Як вона це робить?- дівчина покірно дістала купюру і вручила її сяючому, як мідний таз, хлопцеві.
- Хтозна! Але ж справді, після її візитів в нашому закладі хіба, що весілля не грають!
- Так, в такі дні зміна проходить наче розвесела гулянка, а сил після неї стільки, що можна ще дві доби десь гуляти без просиху, чи пару іспитів без підготовки скласти – кивнула йому бариста.
- Ти теж це помітила?
- Як і всі…
- Дивна вона.
- Побільше б таких….