— Якщо хочеш, Марієтко, я його в даний момент можу врятувати.
— Врятуй, врятуй! — ляснула вона в долоні.
Центрофорвард зірвався з лежака в своєму знаменитому радохівському спурті, якому не раз аплодували на стадіоні «Хемор» та багатьох інших у діапазоні середнього басейну Бубжі і південного Надхлюп’я, але цієї миті щось свиснуло у нього біля вуха й гостродзьобий птах вихопив павука з-під носа у футболіста.
— Оце реакція, — зауважив Ясь, визволяючи метелика з павутиння.
— Це що — яструб? — спитала Марієтта, слабо орієнтуючись у галузях, які не мали безпосереднього зв’язку з естрадою.
— Мабуть, — відповів футболіст і, розглянувшись по деревах, додав: — Його вже тут немає, вилетів в аут.
Винищувач павуків, у якому люди кмітливі впізнали б взводного (так, так — взводного!) Повзика, не відлетів далеко, а зразу ж за стодолою пірнув у садок і зник за густими заростями бузку, які відгороджували фруктові сади від озера. Посадила тут бузок лісничиха, щоб не задивлялись яблука у воду, не худнули, а росли собі з дня в день, наливаючись у попереку.
Бузок квітнув зараз білим і ліловим цвітом, змагаючись, який квіт дужче пахне. Тут же під ним, на галявинці, відкритій від озера і затуленій, наче свічка рукою, кущами від будівель, грілися на сонці Коот і Хелонідес.
— ЕЙ! — гукнув Повзик, приземлившись точно біля них. — Доповідаю: вони не виїдуть звідти раніше, ніж через п’ять днів, отже, до четверга інспектор Новак напевно не довідається, де ми.
— Чудово, — мовив Йонатан і показав лапою на радіофон директора Спритека, з якого весь час чулося: «пі-і-пі-і-пі-і», наче голодне курча пищало. — Послухаємо вісті.
— Дванадцята година, — повідомив диктор. — Передаємо найцікавіші новини дня. Надхлюп’янський цементний завод припинив будь-яке вирубування дерев у своєму районі, зобов’язавшись замість дерева використовувати іншу сировину, яка давно завезена на склади. Бригада лісорубів під керівництвом досвідченого майстра Лись-Блищинського…
— Тяжко досвідченого, — глузливо вставив Коот.
— … передала пилки, які відслужили свій вік, до музею техніки, зобов’язавшись посадити дерева й кущі де тільки можна і якомога більше. Додаткові прибутки від продажу заощадженого в результаті нової технологи цементу, а також сірки, яку відучора почали відводити з димарів, підуть на озеленення містечка, зарибнення озера і виробництво односімейних шпаківень для гніздування птахів. На заклик передового колективу Надхлюп’янського цементного заводу, який перший у країні застосував Вузол СПРИТ-КА, відповідає дедалі більше виробничих колективів. А тепер переходимо до новин менш цікавих.
Капітан Йонатан Коот вимкнув радіофон і гордо пригладив вуса.
— Результати наших бойових дій перевершили всі сподівання! Дякую вам, товариші,— сказав він з неприхованою гордістю в голосі і, полизавши лапу, приклеїв їм обом до грудей по березовому листочку.
— ЕЙ, ЕЙ, наш славний ювілей, — відповіли весело.
— Повинен бути Орден Зелені, до того ж міжнародний, — сказав Бікі.
— Повинен бути, — притакнув Ерик. — Я тільки не зрозумів у кінці тієї відомості, що то за чудасія — вони називають наш вузол Вузлом СПРИТКА? Спростування їм послати, чи як?
— Дарма, — кинув Коот і, задерши вгору хвоста, який помітно потоншав на кінчику, хоч уже почав заростати короткими волосками, рушив у гущавину кущів бузку.
— Ерику, ти маєш трошечки часу? — спитав Хелонідес.
— Трохи маю. А що?
— Як ти дивишся на проблему взаємозалежності вчинку і його оцінки?