— Щуряче поріддя! — муркнув Йонатан.
— Цур їй та пек! — лайнувся Ерик.
— Не знаю, що б зі мною сталось, якби не панна Зося — наш кур’єр. Вона зволожувала мені голову, плавці й хвіст, вдаючи, що поливає квіти, і навіть зірвала й засунула під панцир листок із пальми, яка, правда, теж конала в тютюновому диму. Може, сяк-так я й дотерпів би до того моменту, коли мали привезти камери з вулканізації, якби не опасистий клієнт, який хотів закупити велику партію наших машин моделі «афро-демо-люкс». Він уважно обдивився рекламний зразок, постукав у мій панцир і, облизавши губи, спитав, чи до всіх проданих машин фірма додає обід. Розумієте? Постукав і спитав, а потім умостився на передньому сидінні.
Вітер перестав шелестіти листям, вода перестала хлюпати об берег, і зробилося так тихо, що всі почули потріскування пригасаючого вогню.
— Директор не зрозумів, про що йдеться, і почав щось белькотати про урочистий бенкет, але мені не лишалося жодної хвилини на роздуми. Хоч би який ти був ласий для когось, навряд чи це тішитиме, коли тебе з’їдять. Я блискавично…
— Ми, коти, на щастя, не дуже смачні,— тихо муркнув Йонатан.
— Я блискавично висунув плавці й хвіст, сильно відштовхнувся і впав горизонтально. Вісь з глухим стуком вдарила в панцир. Директор підскочив підтримати «афро-демо-люкс», а клієнт вилетів на нього. Вони розлетілися в різні боки, наче дві більярдні кулі. Один збив із ніг секретарку і заклинився над письмовим столом, а другий, врізавшись у пальму, в’їхав разом з нею всередину «афро-демо» і захряснув за собою дверцята, що ще раз довело — машина була місткою. Я дременув, не дивлячись навіть, де хто…
— Дуже правильно зробив! — перевів подих капітан Коот. — Бувають ситуації, коли треба негайно давати задній хід і, блискавично зманеврувавши, відірватись від противника.
— Або ж летіти, скільки є сили в крилах, — простодушно уточнив Повзик.
— Мої плавці тільки у воді схожі на крила, — зітхнув Бікі.— На березі було скрутно, надто що директор уже викликав підмогу по телефону, трактуючи мене як хулігана й терориста, котрий призвів до міжнародного конфлікту, завдав злочинної шкоди фірмі й лише завдяки випадку не встиг викрасти прогресивного представника дружньої країни.
— Наклепник, — зауважив Йонатан. — Нікчемний наклепник! Але він сам винен.
— Сам? — здивувався Ерик.
— Авжеж. Якби не купав тітку-кравчиню у службовій ванні, не мав би двох дірок у скаті, то не надужив би владою, знімаючи колесо з машини і підставляючи на його місце нашого овального друга.
— Факт. Ясно… — кивнув дзьобом Крилатий і додав: — Начхай на ту фірму і літай з нами… Тобто, плавай, — виправився він. — Допоможеш он йому рибу ловити… Ну, чого ти, Йонатане, вусом ворушиш, хвостом мелеш?
Коот, подаючи промовисті знаки Повзикові, щоб той утримався від необдуманих пропозицій, змушений був утрутитись:
— На жаль, я не маю ніяких заощаджень, а ти ж чув, либонь, якщо не проспав: Бікі гроші потрібні, як молоко.
— Нехай навіть як павуки чи жуки, але коли чогось нема, то треба обходитись. Ти що, маєш пристрасть до горілки, граєш у карти, ходиш на іподром? — Ерик звернувся просто до води.
— Та звідки?.. — тихо відповів Овальний.
— То в чім річ? Навіщо тобі так потрібні гроші?
— Не знаю, чи вистачить у вас терпіння вислухати мене. Щоб усе пояснити, треба почати здалеку.
— Та хоч від часів, коли ще не винайшли калориферів і, як розповідав мені мій дідусь, всюди були великі печі, а на них скільки завгодно місця для котів.
Йонатан підтягнув товсту гілку, поклав на камінь, і, скочивши всіма чотирма лапами, зламав сухе дерево.