А проте Джералд так і залишився самим собою. Спосіб його життя та погляди зазнали змін, але міняти свої усталені звички він і не прагнув, навіть якби був на це спроможний. Він не без захоплення споглядав дещо недбалу елегантність багатих рисових і бавовникових плантаторів, які приїжджали до Саванни зі своїх повитих плющем самовладних маєтків, гарцюючи на породистих конях і ескортуючи екіпажі своїх не менш елегантних дам, супроводжувані фургонами з чорною челяддю. Однак самому Джералдові ця елегантність ніяк не давалася. Їхня лінькувата протягла вимова мило звучала в його вухах, але сам він так і не зміг позбутися суто ірландської жвавості у балачці. Йому подобався невимушений лоск, з жим вони укладали угоди на великі суми, як вони ставили на карту раба, плантацію чи й усю маєтність і розплачувалися за програш, не зморгнувши оком, так ніби це було однаково, що жбурнути мідяка негреняті. Але Джералд знав, що таке злидні, і просто не міг з легким серцем та ще й з гумором ставитись до грошових збитків. Вони були симпатичні люди, ці плантатори з надбережної Джорджи — з приємною їхньою говіркою, з їхньою гарячковістю, від якої бозна-чого можна було сподіватись,— і Джералдові припали до вподоби. Проте цього молодого прибульця з краю вологих та остудливих вітрів, з краю повитих туманом боліт, що не знають хвороботворних випарів, вирізняла така енергійна й заповзятлива життєва снага, до якої далеко було цьому розманіженому панству з субтропічного підсоння та малярійних драговин.
Від них він переймав те, що вважав для себе корисним, а решту відкидав. Він виявив, що покер, а також ясна голова при чарці можуть стати в неабиякій пригоді, і саме своїй вродженій тямі до карт та вмінню легко поглинати золотавий трунок Джералд і завдячував два з трьох своїх найкоштовніших набутків — служника-негра й плантацію. А третім таким самим вартісним набутком була його дружина, за яку він міг дякувати лише незбагненній доброті Господній.
Цей служник, на ім’я Порк,— чорний, аж лискучий, сповнений власної гідності, добре обізнаний з тонкощами кравецького мистецтва,— дістався йому внаслідок цілонічної гри в покер із плантатором з острова Сент-Саймон, котрий блефувати вмів не згірш за Джералда, але гірше витримував натиск новоорлеанського рому. І хоча пізніше первісний власник Порка пропонував відкупити його назад за подвійну ціну, Джералд рішуче відмовився, оскільки придбання першого в його житті раба, та ще й, «хай йому біс, найкращого лакея на всьому побережжі» було першим кроком до здійснення найпотаємнішого бажання Джералдової душі. А бажання це було — стати рабовласником і земельним можновладцем.
Він уже давно поклав собі, що не буде до кінця свого віку крамарювати й висиджувати вечір у вечір при свічці, підраховуючи довгі стовпчики цифр, як то робили Джеймс та Ендрю. На відміну від братів, він гостро відчував соціальне тавро на тих, кого залічувано до «торгового люду». Джералд жадав стати плантатором. У ньому, вихідцеві з родини ірландців-орендарів тієї землі, якою колись володіли й на якій полювали їхні предки, жило ревне жадання побачити, як перед очима у нього простягаються покриті зелом його власні поля. Всі його пориви були безоглядно спрямовані на одне: мати свій власний будинок, свою плантацію, своїх коней, своїх рабів. Тут, у цій новій країні, де не знані були дві найстрашніші небезпеки, що чигають на землевласника у нього на батьківщині,— податки, які пожирають весь урожай і всю живність, та повсякчасна загроза конфіскації,— він і сподівався втілити в життя ту свою мрію. Але з плином років він пересвідчився, що одна річ — прагнути чогось, а інша — здійснити це. Надбережна Джорджія вся була в руках земельної аристократії, і вклинитися в її зімкнені лави Джералд не мав найменшої можливості.
Та ось рука Долі в супрязі з рукою картяра піднесла йому плантацію, яку він згодом назвав Тарою, і тим самим спонукала перебратися з надбережжя в глибину Північної Джорджії.
Якось теплого весняного вечора в котромусь саваннському салу ні Джералдові випало почути слова одного незнайомця. Він зразу нашорошив вуха. Незнайомець, сам родом із Саванни, щойно повернувся до рідного міста, провівши дванадцять років на півночі штату. Він належав до числа переможців земельної лотереї, яку влаштували власті з метою розподілити на ділянки величезну територію Центральної Джорджії, звідки лише за рік до того, як Джералд прибув до Америки, викурили індіанців. Незнайомець перебрався туди й заклав на тій землі плантацію, але будинок, що його він там поставив, тепер згорів, і йому остобісіла та «клята місцина» і взагалі він би залюбки її здихався.
Джералд, якому ніколи не сходило з думки сподівання рано чи пізно спромогтись на власну плантацію, зазнайомився з тим чоловіком і дедалі зацікавленіше став слухати його розповідь про те, як на північ Джорджії посунули переселенці з Північної та Південної Каролін і Вірджинії. Джералд уже досить довго прожив у Саванні, щоб перейняти поширений серед приморців погляд, ніби решта штату — це дикі хащі, де за кожним кущем чигає по індіанцю. Щоправда, в торгових роз’їздах у справах братів він побував в Огасті, за сотню миль вгору по річці Саванні, і в деяких давніх містечках ще далі на захід. Він знав, що цей терен був заселений не менш, ніж узбережжя, але зі слів незнайомця виходило, що його плантація лежала більш як за двісті п’ятдесят миль на північний захід від Саванни і трохи на південь від річки Чаттагучі. Джералд вважав, що землі на північ від цієї річки ще заселяють індіанці-черокі, отож вельми здивувався, коли незнайомець тільки засміявсь на його запитання, чи не потерпають там білі від нападів індіанців, і розповів, скільки там постало квітучих міст та плантацій.
За годину, коли розмова почала пригасати, Джералд, приховуючи свій намір невинним поглядом у ясно-голубих очах, запропонував зіграти в покер. Тим часом ніч спливала, кружляли чарка за чаркою, гравці один по одному виходили з гри, аж урешті лишилося їх тільки двоє — Джералд та незнайомець. І тоді настав момент, коли незнайомець посунув на середину столу всі свої фішки й поверх їх поклав запродажну на власну плантацію. Джералд і свої фішки зсунув на купу, кинувши на них ще й портмоне. Те, що гроші в портмоне становили власність фірми О’Гар, ані крихти не бентежило сумління Джералда — він і в думці не мав сповідатись перед вранішньою месою у цьому своєму гріху. Він знав, чого хотів, а коли знав, то і йшов до мети пробоєм. Навіть більше того: така міцна була його віра у свою зорю і свій талан, що він і на мить не задумувався, чим розрахується, коли партнер підвищить ставку.
— Не скажу, щоб ви аж надто виграли, але я принаймні радий, що вже не муситиму сплачувати податків за цю землю,— полегшено зітхнув власник побитої карти й велів подати йому перо та чорнило.— Будинок торік згорів, поля поросли чагарями й молодим сосняком. Зате все це ваше.
А вже геть над ранок, коли Порк допомагав Джералдові вкластися спати, господар повчально зауважив служнику:
— Ніколи не єднай карти з віскі, якщо ти змалку не привчений до ірландського самогону.
На це служник, який від захоплення своїм новим господарем уже потроху привчався й собі говорити з ірландським акцентом, відказав щось, як і годилося, такою мішанкою негритянської говірки з говіркою округи Міт, якої не второпав би ніхто, крім них двох.
Багниста річка Флінт, що німо котила свої води поміж двома мурами сосен і чорних дубів, оповитих диким виноградом, роблячи широкий вигин, наче обіймала з двох боків новопридбану Джералдову землю. Джералд, стоячи серед попелища на невеликому пагорбі, споглядав цю високу огорожу з живої зелені як милий для ока й для душі знак його власності, так ніби то він сам огородив свій маєток. Дивлячись із почорнілого підмурівку спаленої будівлі на довгу алею до путівця, він аж чортихався від радості, занадто великої, щоб її можна було викласти словами вдячної молитви. Йому належали ці два ряди темних дерев і ця занехаяна галявина, де аж по пояс розбуялися бур’яни під біло-зоряним цвітом молодих магнолій. І необроблені поля на всі чотири боки від пагорба аж до самого обрію, на яких з червоного грунту пробивалися вгору кущі та дрібненькі сосонки,— теж належали йому, Джералдові О’Гарі, який мав ірландську голову, непіддатну на хміль, і мав мужність при потребі поставити все на карту.
Джералд заплющив очі і в тиші нерозораних нив відчув, що нарешті спромігся на свій осідок. Тут, де він стоїть, зведеться побілений будинок з цегли. Потойбіч дороги простягнеться новенький тин, за яким пастимуться дорідна худоба й чистокровні коні, а червона земля, що полого збігає до родючої заплави річки, засяє на сонці білим гагачим пухом — це простеляться вдалеч незліченні акри бавовнику. Талан вернеться-таки до роду О’Гар!
За рахунок невеличкого власного капіталу, а також позичивши дещо у своїх аж ніяк не захоплених його заміром братів та роздобувши поважну суму під заставу землі, Джералд придбав перших рабів для плантації і оселився в Тарі самотнім парубком у чотирикімнатному управительському будиночку, допоки постане білостінна споруда на пагорбі.
Він розчистив поля й засіяв їх бавовником, тоді позичив ще грошей у Джеймса та Ендрю і прикупив негрів. У роді О’Гар заведено було триматися брат за брата і в погоду, і в негоду, і не так через надмір родинних почуттів, як з гіркого досвіду, який навчив їх, що вижити у скрутну годину можна, лише протистоячи світові згуртованим колом. Отож брати вділили Джералдові грошей, і за кілька років він розрахувався з ними, ще й з приплатою. Поступово, в міру того як Джералд докуповував сусідні ділянки, плантація розширювалась, і врешті надійшов час, коли білий дім з мрії перетворився на реальність.
Будинок цей, збудований руками рабів, незграбний і приземкуватий, стояв на узвишші серед зеленого пасовища, яке слалося вниз до річки, і Джералдові подобався надзвичайно, бо хоч і був він новенький, але віяло від нього статечною старовиною. Старезні дуби, які пам’ятали ще індіанців, обступали будинок зусібіч дебелими стовбурами, схиляючи над ним своє тіняве гілля. На галявині випололи бур’яни, і вона густо поросла конюшиною та бермудською травою; Джералд пильнував за тим, щоб її належно доглядали. Все в Тарі — від під’їзної алеї, обсадженої кедрами, до шерегу білих негритянських хатин — справляло враження чогось добротного, міцного, поставленого навіки, і щоразу, коли Джералд, вертаючись верхи додому, бачив з-за повороту дороги крізь зелене віття дах свого будинку, серце його проймала така гордість, наче все це вперше відкривалось у нього перед очима.
І всього цього він сам домігся — розважливий і загонистий коротун Джералд.
Стосунки його з усіма сусідами в окрузі склалися якнайкраще — окрім Макінтошів, що їхня земля межувала з Джералдовими володіннями з лівого боку, та Слеттері, жалюгідні три акри яких лежали праворуч, поміж багнистою заплавою річки та плантацією Джона Вілкса.
Макінтоші, родом з шотландських колоністів в Ірландії, були оранжисти за переконаннями, і вже саме це — навіть якби вони мали всі чесноти католицьких святих — накладало на них у Джералдових очах довічне прокляття. Щоправда, вони перебралися до Джорджії ще сімдесят років тому, а перед тим ціле покоління їх прожило в Кароліні, але ж перший з їхнього клану, хто ступив ногою на американську землю, прибув з Ольстеру , і Джералд нічого іншого вже не хотів знати.
Це була мовчазна й гонориста родина, яка жила відособлено, а шлюби укладала виключно зі своїми каролінськими родичами, отож Джералд виявився не один такий в околиці, що недолюблював їх: тутешні люди відзначалися товариськістю й гостинністю і не дуже прихилялись до тих, кому таких чеснот бракувало. Не посилював симпатій до Макінтошів і поголос про те, ніби вони належать до аболіціоністів. І хоча старий Енгес за все своє життя не відпустив на волю жодного раба і навіть раз вчинив страшенно непорядно — продав частину своїх рабів заїжджим работорговцям, що спровадили негрів на плантації цукрової тростини в Луїзіані,— поголос, однак, не убував.
— Він аболіціоніст, нема що й казати,— зауважив Джералд Джонові Вілксу.— Але в оранжиста завше над принципом гору бере шотландська скнарість.