Кинувши повід коня негреняті, що крутилося поруч, він рушив угору східцями. Джералд уже забув про переживання Скарлет, і тільки одне мав на думці — як краще обіграти свого служника. Скарлет ступала за батьком, насилу переставляючи обважнілі ноги. Вона думала, що врешті-решт її шлюб з Ешлі був би нітрохи не дивнішим за шлюб її батька з Еллен Робійяр. І вона знов, хтозна уже вкотре, запитувала себе, як це її простакуватий грубошкірий татусь примудрився пошлюбити таку жінку, як її матір, адже двох таких, що більш несхожі з походження, виховання і способу думати, годі було й уявити.
Еллен О’Гара мала тридцять два роки, вона народила шістьох дітей і трьох із них поховала, тож, згідно з тогочасними уявленнями, належала до жінок середнього віку. Вона була висока, на голову вища від свого запального чоловіка-коротуна, але рухалася з такою невимушеною грацією у колихких своїх кринолінах, що це відвертало увагу від її зросту. Округла й тонка, злегка смаглява шия ледве проступала з-під стоячого комірця чорної шовкової сукні, а голова завжди здавалася трохи відхиленою назад під вагою розкішної кучми волосся, стягнутого на потилиці вузлом під сіткою. По своїй матері-француженці, батьки якої 1791 року втекли з Гаїті від повстання, вона успадкувала і розкосі темні очі, притінені чорними як вугіль віями, і чорні ж таки кучері, а по батькові, наполеонівському солдатові,— довгий прямий ніс і тверде підборіддя, дещо пом’якшене ніжним овалом щік. Її ж власне життя обдарувало Еллен гордовитою, але без домішки пихи, поставою, вишуканою граційністю, постійною меланхолійністю у погляді, який не знав ані іскринки гумору.
Бути б їй невідпорною красунею, якби хоч трохи блиску в очах, трохи тепла в усмішці й невимушеності в голосі, що звучав лагідною мелодією у вухах її родини та слуг. Говорила вона ледь ковтаючи слова, як і багато мешканців надбережжя Джорджії,— плавно розтягуючи голосні й заокруглюючи приголосні, і з легким французьким призвуком. Еллен ніколи не підвищувала тону — і як віддавала наказ слугам, і як вичитувала за щось дітям — але всі у Тарі беззастережно скорялись їй, тоді як грізні окрики й нагінки її чоловіка спокійнісінько нехтували.
Скільки Скарлет себе пам’ятала, мати завжди була незмінна: голос тихий і стриманий у похвальбі й у докорі, сама вона діяльна й незворушна, попри всякі буденні несподіванки в Джералдовім господарстві, завжди спокійна духом і непіддатна тузі, навіть після того, як довелося поховати трьох синів-немовлят. Скарлет ніколи не бачила, щоб мати сиділа, безтурботно відхилившись у кріслі. Або щоб у руках у неї не було якого шитва — окрім хіба за обідом, за плантаційними гросбухами чи біля постелі недужого. При гостях це бувало якесь тонке гаптування, інший раз — просто Джералдова мереживна сорочка або дівчаче платтячко, а то й одежина для челяді. Скарлет і уявити собі не могла пальців матері без золотого наперстка, а її рухливої постаті без малої чорної дівчинки тут-таки поряд, єдиним обов’язком якої було висмикувати живу нитку з готового шитва й носити за господинею швацьку скриньку з трояндового дерева, коли Еллен наглядала, як готують їжу, як прибирають у домі та шиють одежу для польових негрів.
Скарлет жодного разу не бачила, щоб мати втратила самовладання або щоб її туалет не був у належно пристойному вигляді будь-якої пори дня. Коли Еллен вибиралася на бал або, скажімо, у Джонсборо під час судової сесії, то звичайно потребувала двох годин і послуг двох покоївок та Мамки, аби як слід спорядитися, однак коли справа бувала нагальна, могла зібратися на диво швидко.
Кімната Скарлет була навпроти материної, і їй змалку запали в пам’ять кваплива хода босих чорних ніг по дерев’яній підлозі у передсвітню годину, тривожний стукіт у двері до матері, перелякані негритянські голоси, що пошепки повідомляли про хворобу, пологи чи смерть у котрійсь із довгого ряду побілених хатин, де жили польові робітники. Дівчам, скравшись до своїх дверей, Скарлет не раз бачила у шпарку, як з темної кімнати, звідки долинало розмірене батькове хропіння, виходила мати — в руці свічка, під пахвою медична сумка, волосся охайно зачесане, всі до одного гудзики на сукні защібнені.
І так спокійно ставало на душі у Скарлет, коли до неї доносився співчутливий, хоч і твердий материн шепіт:
— Тихіш, не так голосно. Розбудиш містера О’Гару. Це не така хвороба, від якої помирають.
Справді-таки приємно було забратись назад у постіль, знаючи, що Еллен просто вийшла кудись там у ніч і що нічого особливого не сталось.
А вранці, провівши цілу ніч біля породіллі чи вмирущого, оскільки ні старий доктор Фонтейн, ні молодий не приїхали, викликані кудись-інде, вона, як то було заведено, займала своє усталене місце за сніданковим столом, і тільки темні обводи під очима засвідчували її втому, але ні голос, ні жести не показували й знаку напруги. За статечною лагідністю Еллен таїлася залізна воля, що наганяла остраху на весь дім — і на дівчат, і на самого Джералда, хоч він скоріш помер би, аніж це визнав.
Часом, коли Скарлет ставала навпочіпки, щоб поцілувати матір у щоку перед сном, і дивилась на її маленьку, надто ніжну верхню губу, на її рот, такий, здавалося, беззахисний перед світом, у неї мимоволі зринала думка: чи ж коли-небудь ці уста сміялися по-дівчачому безжурно, чи звіряли у вечірній тиші свої таємниці найближчій подружці? Ні, таке було неможливо! Мати завжди виглядала такою, як зараз — непохитно сильною і мудрою, людиною, яка знає відповідь на все на світі.
Але Скарлет усе-таки помилялася. Багато років тому Еллен Робійяр із Саванни вміла безпричинно сміятись, як і будь-яка інша п’ятнадцятирічна дівчина з цього чарівного надморського містечка, і перешіптуватись цілі вечори, ділячись із подружками всіма секретами, окрім одного. Так було до того року, коли в її життя ввійшов на двадцять вісім літ старший за неї Джералд О’Гара — того самого року, коли один юнак, її чорноокий кузен Філій Робійяр навіки вибув з її життя. Бо виїхавши назавжди з Саванни, цей юнак, що мав палкі очі й нерозважливу вдачу, забрав із собою весь запал серця Еллен і залишив куцоногому ірландчику саму лишень принадну оболонку.
Але Джералд і цим вдовольнився, до нестями зрадівши, що йому так поталанило з одруженням. І хоча частка її душі погасла в ній, він ніколи цього не завважив. Джералдові вистачило глузду усвідомити: якщо він, ірландець без роду-племені й без особливих статків, спромігся пошлюбити дочку з найбагатшої і найаристократичнішої сім’ї на узбережжі, то це було просто чудо. Адже він ніхто, людина, яка все, що мала, завдячувала самій собі.
Джералд О’Гара приїхав з Ірландії до Америки в двадцять один рік. З батьківщини він мусив вибратися чимшвидше, як то траплялося з багатьма кращими й гіршими ірландцями до нього й опісля, маючи одежі тільки, що на плечах, грошей два шилінги, що лишилися після сплати дороги, та ще чималу суму, в яку оцінили його голову,— сума ця, як гадав Джералд, була набагато більша, аніж його переступ. Жоден ще не запроторений у пекло оранжист не вартий був ані в очах британського уряду, ані навіть в очах диявола ста фунтів стерлінгів, однак якщо уряд так близько взяв до серця смерть земельного агента якогось англійського лендлорда, котрий ніколи й не жив у своєму ірландському маєтку, то Джералдові О’Гарі хоч-не-хоч треба було забиратися з Ірландії, і то незагайно. Щоправда, він обізвав агента «оранжистським байстрюком», але це, як на Джералда, зовсім не давало тому права зухвало насвистувати в нього перед носом «Хвилі Бойну».
Битва над Бойном сталася сто років тому, але всім з роду О’Гар та їхнім сусідам здавалося, ніби це щойно вчора їхні надії та мрії, як і землі та маєтності, розвіялись у хмарах куряви, яку збили копита боягузливого короля Стюарта, коли той дременув із поля бою й полишив своїх ірландських прибічників на поталу Вільгельмові Оранському та його знавіснілим найманцям з оранжевими кокардами.
З цих та й інших причин родина Джералда не схильна була розглядати трагічний фінал згаданої вище сварки як щось серйозне — окрім хіба в тому розумінні, що він міг мати серйозні наслідки для них самих. Представники родини О’Гар упродовж багатьох років були на підозрі в англійської поліції з огляду на ймовірну їхню антиурядову діяльність, і Джералдові не першому з рідні довелося покинути береги Ірландії, не дожидаючи найближчого світанку. Були у нього два старші брати Джеймс та Ендрю, яких він ледь пам’ятав,— мовчазні хлопці, що несподівано то приходили, то йшли кудись серед ночі в якихось таємничих справах, а бува, зникали й на цілий тиждень, сповнюючи материне серце безнастанною тривогою. Багато років тому вони мусили втекти до Америки, після того як під хлівом у них було виявлено невеличкий склад вогнепальної зброї. Тепер вони вибилися в заможних крамарів у Саванні,— «хоч сам Бог лише зна, де це місто», як зауважувала матір, згадуючи своїх двох найстарших синів,— і ось до них і відіслали молодого Джералда.
Мати поспіхом поцілувала його в щоку й ревно прошепотіла на вухо католицьке благословення, а батько дав на дорогу таке напучення: «Пам’ятай, з якого ти роду, і не попускай нікому, щоб коверзував над тобою», і так Джералд покинув рідну домівку. П’ятеро його рослявих братів проводили Джералда сповненими захвату й дещо зверхніми усмішками, оскільки в їхніх очах він був ще дитям, і до того ж недомірком проти них усіх.
Батько його й п’ятеро братів були широкоплечі й усі, як один, вимахали на добрих шість із гаком футів зросту, тоді як малий Джералд, дорісши до двадцяти одного року, вже знав: п’ять футів і чотири з половиною дюйми — це все, що йому приділив у своїй незбагненній мудрості Господь. Однак не в натурі Джералда було нарікати на цей гандж: він зовсім не вбачав у ньому якоїсь там завади для життєвих змагань. Ба навіть навпаки, малий зріст і зробив його тим, ким він став, замолоду змусивши усвідомити, що як хто коротун, то мусить бути витривалий, інакше не виживе серед здорованів. І чого-чого, а витривалості Джералдові не бракувало.
Його високорослі брати були мовчазні, понурі хлопці, що їм навіки втрачена колишня слава їхнього роду ятрила душі притлумленою ненавистю й проривалась назовні в’їдливими жартами. Якби Джералд був такий самий здоровань, як решта родини О’Гар, він теж услід за ними недовіданими потайними стежками пристав би до запільних бунтівників. Але він був просто «горлань і задерій», як з любов’ю охрестила його мати, і тільки що, вже вимахував кулаками, ні перед ким не приховуючи своєї запальної буйної вдачі. Серед своїх велетнів-родаків він коношився, мов той малий тілом, але хоробрий духом півень-забіяка у гурті войовничої півнячої зграї, і брати любили його, добродушно підшкилювали, щоб розпалити до гарячого, а часом і духопелили, однак у міру, аби лиш брат-малюк знав своє місце.
Про те, що освітній багаж, з яким він прибув до Америки, вельми скромний, він і гадки не мав. А почувши про це від когось, не дуже б і зажурився. Мати навчила його читати й досить зграбно писати. Більш-менш у ладу він був з лічбою. І на цьому його книжкові премудрості вичерпувались. Латину він знав лише настільки, щоб повторити за священиком належні слова на відправі, а всі його пізнання з історії зводились до низки численних кривд, заподіяних Ірландії у минулому. Щодо поезії, то він чував тільки про Мура а щодо музики, то знав скількись там старовинних ірландських пісень. При всій своїй найщирішій повазі до людей, освіченіших за нього, сам він анітрохи не переймався власним малознанням. Та й чи так дуже воно йому дошкуляло в цій новій країні, де часом найнеписьменніший вихідець з Ірландії міг доскочити нечуваного багатства? В країні, яка вимагала від людини тільки сили і працьовитості?
Так само й Джеймсові та Ендрю, що дали йому роботу у власній крамниці в Саванні, не було підстав нарікати на малу братову освіченість. Його чіткий почерк, точність у рахунку, тямущість у торгових оборудках збудили до нього повагу, тоді як хвальбою своєю з літератури чи музики — якби юний Джералд знав їх достатньо, щоб цим похвалятись — він би лише наразив себе на глузливий сміх. Америка в ті роки XIX сторіччя була зичлива до ірландців. Джеймс та Ендрю, що попервах перевозили чужий крам у критих фургонах із Саванни в глибину Джорджії, згодом розжилися на власну торгівлю, і Джералд заможнішав укупі з ними.
Південь йому сподобався, і невдовзі він і сам почав вважати себе за південця. Багато чого на Півдні і в південцях лишилось для нього назавжди незбагненним, але з усією щиросердістю своєї натури він сприйняв південські погляди й звичаї такими, як їх розумів: гра в покер і кінні перегони, пристрасть до політики й кодекс честі, обстоювання «Прав штатів» і ненависть до янкі, рабство й культ Короля Бавовнику, зневага до «білої голоти» й гіпертрофована гречність до жіноцтва. Він навіть навчився жувати тютюн. Ну, а привчатись до віскі він і не потребував, ця схильність була у нього в крові.