— Авжеж, молока! Скільки привезли вранці?
— Як завжди, сеньйорито, шістдесят.
— І цього замало?
— Може не вистачити.
— Тут тобі, голубе, не пологовий будинок! І скільки ти замовив?
— Ще двадцять.
— Не забагато?
— Не думаю.
— Що значить «не думаю»? Щоб ти пропав! А якщо залишиться?
— Не залишиться, я певен!
— Авжеж, «я певен», як завжди, «я певен», бо так зручно. А раптом залишиться?
— Ні, ось побачите — не залишиться. Гляньте-но лишень, скільки людей у залі.
— Авжеж, скільки людей, скільки людей. Казати легко. А все тому, що я чесна, порції в мене великі, в іншому разі вони б сюди не потикалися! Нікчеми!
Офіціанти, опустивши очі, намагаються непомітно прошмигнути повз неї.
— Гей ви, ворушіться! Щось у вас на тацях сама тільки кава! Хіба люди не знають, що у нас є булочки, і бісквіти, і тістечка? Звісно, не знають! Вам же важко рота розтулити! Либонь, хочете, щоб я з торбами пішла, щоб каштанами на вулиці торгувала! Не діждете! Я знаю, що ви за одні. Овва! Ну, ворушіться і моліть усіх святих, щоб я не роздратувалася.
Офіціанти, мов і не було нічого, мовчки відходять із тацями од шинкваса. Ніхто й не гляне на донью Росу. Ніхто й не подумає про неї.
Якийсь відвідувач, із тих, що, як я вже казав, сидять, опершись ліктями на столик і підперши рукою чоло (в очах печаль, зневіра, вираз обличчя занепокоєний і наче б переляканий), розмовляє з офіціантом. Він силкується лагідно всміхнутися і чимось нагадує безпритульну дитину, що просить напитися в домі, повз який іде.
Офіціант хитає головою та кличе викидайла.
Луїс, викидайло, підходить до господині.
— Сеньйорито, Пепе каже, що той сеньйор відмовляється платити.
— Нехай робить із ним що завгодно, аби тільки витягнув з нього гроші — це його клопіт. Скажи, як не витягне гроші, то я вирахую з його платні, та й потому. Бач, до чого ми докотилися!
Господиня поправляє окуляри та придивляється.