Донья Роса відсапується, а тоді знову починає торочити своє. Вона відсапується, наче паровоз; дихає важко, уривчасто, її всю аж трясе, а з грудей виривається якийсь хрипкий присвист.
— Якщо донові Пабло здається, нібито кава не надто міцна, нехай забирається зі своєю жінкою туди, де їм подадуть кращу. Отакої! Де це бачено! Цьому нікчемі, либонь, невтямки, що клієнтів у нас, дякувати Богові, повно-повнісінько. Зрозумів? Якщо йому щось не до вподоби, нехай забирається; від цього з нами нічого не трапиться. Теж мені королі знайшлися! І жінка в нього зміюка, вона в мене вже в печінках сидить, ця донья Пура!
Габріель, як завжди, застерігає:
— Вас можуть почути, сеньйорито!
— Нехай чують, коли хочуть, для того я й кажу! Я не говорю манівцями! Не розумію лише, як цей бовдур міг кинути Ельвіриту — справжнього янгола, котра тільки про те й думала, як йому догодити,— а тепер, наче баран, терпить цю облудну донью Пуру, зміюку, яка завжди нишком з нього глузує! Ну, та нічого, як казала моя матінка,— царство їй небесне,— поживемо — побачимо!
Габріель намагається залагодити непорозуміння.
— Хочете, я трохи відсиплю?
— Ти сам знаєш, як повинна вчинити чесна й тямуща людина, а не якийсь злодій, Боже збав. Ти, коли хочеш, чудово розумієш, що й до чого!
Продавець сигарет Падилья розмовляє з новим відвідувачем, котрий щойно купив у нього цілу пачку сигарет.
— Вона завжди така?
— Завжди, але вона не злостива. Вдача в неї важка, але вона не злостива.
— Але ж вона обізвала офіціанта дурнем!
— Велика важниця! Часом вона й нас обзиває гомиками та червоними.
Новий відвідувач не вірить своїм вухам.
— І ви це терпите?
— Авжеж, сеньйоре, терпимо.
Новий відвідувач знизує плечима.
— Оце так...
Продавець сигарет знову рушає в обхід зали.
Відвідувач замислюється.
«Не знаю, хто з них більша негідь — ця брудна свиня в жалобі чи ці телепні. Взяли б та дали їй одного дня гуртом прочуханки, вона б одразу порозумнішала. Ба ні! Не наважуються. В душі, либонь, цілісінькі дні її матюкають, а взнаки не дають. Вона йому: „Забирайся геть, дурню! Мерзенний злодію!“ А вони раді. „Авжеж, сеньйоре, терпимо“. Ще б пак! Та хай їм біс, якщо їм це до вподоби!»
Відвідувач палить. Його звати Маурисіо Сеговія, він службовець телефонної компанії. Кажу це одразу, бо він, мабуть, невдовзі піде. Йому років тридцять вісім — сорок, він рудий, усе лице в ластовинні. Мешкає далеко, в Аточі; він випадково забрів сюди, бо йшов назирці за дівчиною, котра раптом, перш ніж Маурисіо насмілився з нею заговорити, звернула за ріг і шмигнула в перший-ліпший під’їзд.