Донья Роса погладжує живіт, а тоді знову звертається до Пепе, цього разу на «ви».
— Ну, ідіть... Кожному своє. І затямте: не забуваймо про перспективу, чорт забирай, ані про повагу до інших, розумієте, про повагу.
Донья Роса підвела голову й глибоко зітхнула. Волосини на її вусиках загрозливо стрепенулися й урочисто настовбурчилися, наче в закоханого бундючного коника.
Повітря мовби просякнуте якимсь сумом, що проникає в серця. Але болю немає, тож серця можуть страждати година по годині, все життя, і ніхто з нас ніколи не здогадається, не взнає достеменно, що з ними діється.
Сеньйор із сивою борідкою вмочує в каву з молоком шматочки здобної булочки й годує ними смаглявого малюка, якого тримає на колінах. Сеньйора звуть дон Тринідад Гарсія Собрино, він лихвар. Дон Тринідад прожив бурхливу молодість, мінливу й дуже заплутану, та коли помер його батько, він сказав собі: «Відтепер, Тринідаде, слід бути обачним, бо вскочиш у халепу»; відтак він зайнявся бізнесом, вів добропорядне життя і зрештою забагатів. Його заповітною мрією було вибитися в депутати; він гадав, бути одним із п’ятиста на двадцять п’ять мільйонів зовсім не зле. Кілька разів дон Тринідад загравав із третьорядними фігурами з партії Хіля Роблеса, сподіваючись, що ті допоможуть йому стати депутатом — байдуже, від якої округи, щодо цього він не мав жодних упереджень. Він витратив певну суму на звані обіди, дав грошенят на пропаганду, вислухав чимало добрих слів, але зрештою його кандидатуру так ніхто і не висунув, його навіть не запросили на вечірку до лідера партії. Дон Тринідад пережив прикрі хвилини, серйозну душевну кризу і врешті-решт зробився прихильником Лерруса. В радикальній партії він почувався досить незле, але вибухнула війна, а з нею настав кінець його не надто блискучій і нетривалій політичній кар’єрі. Тепер дон Тринідад живе, відсторонившись од «суспільних справ», як мовив того незабутнього дня дон Алехандро, й задовольняється тим, що йому дали спокій і не нагадують про минуле, тож він може присвятити себе зисковному заняттю — лихварству.
Надвечір він ходить з онуком до кав’ярні доньї Роси, де годує малюка й мовчки слухає музику або читає газету, не заводячи ні з ким розмови.
Донья Роса всміхається, опершись на столик.
— Що скажете, Ельвірито?
— Самі бачите, сеньйоро, нічого особливого.
Сеньйорита Ельвіра смокче сигарету, трохи схиливши голову. У неї зів’ялі щоки та червоні, наче запалені, повіки.
— А як з отим?
— З ким?
— Ну, з отим...
— Нічого не вийшло. Три дні зі мною ходив, а потім подарував флакон фіксатуару.
Сеньйорита Ельвіра посміхається. Донья Роса співчутливо мружить очі.
— Бувають же, голубонько, такі безсоромники!
— Е, менше з тим!
Донья Роса нахиляється до неї, шепоче просто у вухо.
— Чому б вам не поладнати з доном Пабло?
— Не хочу. Я теж маю гордість, доньє Росо.
— Хай йому грець! Кожна з нас має свої забаганки! Але от що я вам скажу, Ельвірито,— ви ж знаєте, я зичу вам лише добра,— з доном Пабло вам би велося гарно.
— Не надто. Він дуже вимогливий. До того ж зануда. Зрештою він би мені набрид — що тут вдієш! — і викликав би в мене лише відразу.