Він карався почуттям провини перед нею. Ну як же, як же не помітив її тоді в сестер Коновал, чом не запам'ятав? Чи вже так зачарований був Полею і Нюсею, як звав він Поліну й Інну — доньок Івана Омеляновича? Гімназистка? Таж Інна й Поля теж тоді були гімназистки. Може, тому, що ті перед очима весь час, в Чернігові, а ця майнула, блиснула — і все, а росла десь далеко, росла і виросла…
Але Наталя була великодушною. Мов ангел милосердя й кротості. Вона приїхала тільки вчора, а пан Павло тут старожил, виходить? Тож він усе знає і повинен показати, бути її Віргілієм, а може, й Данте. А вже вона…
— Беатріче? — злякався він. — Але ж вона…
— Була мертва? Може. і я стану мертвою?
— Цур! Цур! — замахав він руками.
— Колись.
— А, колись? Тоді так. Колись-лись, колись-плись… Бо хворощами я своїми вже ускучивсь…
Вони ходили й ходили. Бічними вуличками, обставленими суворими, як самі старообрядці, потемнілими від негод дерев'яними будинками, виходили на площу з посадською ратушею і з кам'яницями купців-прасолів, йшли по липовій алеї, яка вела колись до палацу, вибудуваного Потьомкіним для прийому цариці Катерини. Ні палацу, ні Потьомкіна, ні Катерини, а липи ростуть, і золоті бджілки щоліта гудуть довкола них… Хто ж зруйнував той палац? Гайдамаки? Головосіки? Бунтарі?
Бунтівники духа, ватажки, герої —
Звідки вони беруться?
Стоять стоянами озера крові в історії — ‘
чому б їх не засипати?
Чом замість гаснути повстанням —
повстаннями перекликаються віки?..
Ось нідерландців кривава рада,
а там уже і в Англії й на Україні!
Кидайте своє!
Ідіть за спільне діло. Всі — ви чуте? — усі!
Лежать собі по Українах недолуги-патріоти,
свистять малоросійської
Через увесь XVIII вік, лежать,
на комин позадирали ноги…