Вороний вітер…
(«Сонячні кларнети»)
Та будьмо справедливими до Знавця. Він теж має вразливу душу і дарує нам тонке спостереження:
«Вірші Тичини сповнені великої людської ніжності, їх переймає чиста юнацька довіра до людини й світу».
Та коли це ще буде написане? Гай-гай! А Поет міг би вже тоді повторити зухвалі слова свого російського співбрата:
И бог заплачет над моею книжкой,
Не слова — судороги, слипшиеся комом.
И побежит по небу с моими стихами под мышкой,
И будет, задыхаясь, читать их своим знакомым.
Але він скромно мовчав, хоч у щоденнику запише:
«Я не здивувався б, коли б до мене ввійшов оце Тарас Шевченко».
А тим часом комерційний інститут з огляду на ймовірне наближення театру воєнних дій переведено з Києва аж до Саратова, і студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках аж на Волгу.
Вагони, вагони, вагони. «Молчали желтые и синие, в зеленых плакали и пели». А він навіть не в зелених, а в брудно-цегляних чи кольору бичачої крові. Сорок чоловік або восьмеро коней. Гамір, тіснява, штовханина, бруд, жах. Ешелони поранених-переранених солдатів. Скорбні очі, як у великомучеників. Його душа відштовхувала бруд, муку. Очищався серцем, але серце не витримувало муки людської. Стало мов скляне. От-от розіб'ється. І вже не стулиш, мов скляний пугар.
Лікарі назвали хворобу: переродження серця. Замість лікування тільки розведення рук. Безсилля перед природою.
Я хотів би. коли я умру
(Ах, якби мені вмерти улітку!),
Щоб, закутавши в білу намітку,
Ви спалили мене у бору.
Великий життєлюб Володимир Самійленко (добродій Сивенький) вирвав його з лабетів смерті.
— А паняй-мо, пане Павле, до мене в Добрянку, а там бори і тиша й спокій, та засядемо з вами біля моїх французів, та й буде все воно добре та гаразд!..
Замкнення серед борів…
«Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина…» («Вітер з України»),