Була собі одна жінка й мала вона дві доньки: одну рідну, а другу — нерідну, пасербицю. Свою вона дуже любила, але ж на нерідну навіть дивитись не хотіла, найбільш за те, що нерідна, Маруся, була далеко гарніша за її дочку — Оленку.
Добра ж Маруся навіть не відала про свою красу і не могла зрозуміти, чого то мати на неї так гнівається, як тільки-но погляне. А мусила вона сама всяку роботу поробити: і в хатині поприбірати, й варити, й прати, й шити, й прясти, й ткати, ще й травицю носити та корівку доглядати, Оленка ж нічого не робила, а тільки бавилась собі на піддашках. Однак Маруся все пильно робила, була терпелива, зносила лайку та всякі кривди від матері й сестри, як тиха овечка.
Од-же нічого те їй не пособляло: що-день вони ставали ще лютіші до неї, і все тільки через те, що Маруся що-далі, то все кращала, а Оленка все гіршала.
От якось матір і намислила:
— Навіщо мені така морока на свою голову? Буду я виховувати в своїй хаті чепурну пасербицю, а коли прийдуть хлопці на оглядини, то почнуть залицятись до Марусі, на Оленку ж ніхто й глянути не схоче!
І з того часу й мачуха, і дочка її тільки й думали, яким би-то чином збутися їм бідної Марійки. І голодом її морили, й били її, але ж вона все те зносила мовчки й, що-далі, то робилася все кращою. Такі вже муки на неї вигадували, що доброму чоловікові й на думку не зпало б!..
Одного дня, — а було те в половині січня, — закортіло Олені понюхати фіялок. От вона й звеліла сестрі:
— Біжи, Марушко, та принеси мені з гори пучечок фіялок; я хочу мати квітки за поясом, що б нюхаті їх, коли мені того заманеться!
— Бог з тобою, сестро моя люба! Що бо тобі зпало на думку!? Чи то ж хто чував, щоби під снігом росли фіялки!? — умовляла її бідолашна дівчина.
— То ти ще там будеш базікати? Ах, ти негідниця! Роби, що тобі звелено! Геть ту ж мить з хати, а як не принесеш з гори фіялок, то я тебе вбью! — напустилася Олена,
А мачуха вхопила Марійку за плечі, випхала її надвір й щільно замкнула за нею двері.
Гірко плачучи, побігла дівчина на гори. Снігу скрізь лежало високо, ніде не було жадного сліду. Дівчина блудила довго-довго. Вона трусилася з холоду, морилася з голоду й почала молитися Богу, що б краще взяв її з цього світа.
Коли це бачить вдалені вогник. Пішла вона туди, на сяйво, й вийшла аж на вершечок гори. Дивиться, а там горить велика ватра, багаття таке, а навколо вогню лежить дванадцять камінюк, а на тих камінюках сидять дванадцять чоловіків. Троє сивоусих, троє —трохи молодчих, троє — ще молодчих, а останні наймолодчі й найкращі. Сидять вони, нічого не говорять, тільки на вогонь поглядають.
Оті дванадцять чоловіків були дванадцять місяців.
Найбільший Січень сидів угорі, мав він вуси й бороду білі, як сніг, і тримав в руках кия.
Марійка злякалася. Якусь хвилинку стояла непорушно, а потім, насмілившись, підступила ближче й почала просити:
— Дозвольте мені, люде добрі, біля вогню погрітися. Я вся тремтю з холоду!
Великий Січень, кивнув головою й питає у дівчини:
— А чого ти сюди прийшла, моя дівчинко; чого ти тута шукаєш?
— Іду по фіялки, — відказує Маруся.
— Ще не час ходити по фіялки, бачиш же, ще сніг! — промовив Великий Січень.
— Ох-ох! Я те знаю, але що ж мені казати, коли моя сестра Оленка та мачуха звеліли принести їм фіялок з гір? Коли не принесу, то вони мене вбьють. Прошу вас красненько, дядечки, скажіть мені, де я їх знайду?