Книгу можно купить на ЛитРес.
Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
Шрифт
Фон
ВІГІЛІЇ XLIV
Лиш рибні голови, де вирував базар.
Ножі змінили, виміри й касети.
Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.
На площі тиші довшає пузир.
Де ще дідок дошукується суті.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не бруківка, а бруски озер.
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять інші вірування й звички.
Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.
По спиляному походжа Олімпу,
Де тільки тіні на воді від паль
Та човен, що – на той бік – за обол.
ВІҐІЛІЇ XLV
Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тиші стигне в сновиганні.
Ще не набрали почуття розгону,
Світ видимий ще розмовля на миґах.
Є гірші від поразок перемоги,
І світла найчорніші перегини.
Над дійсністю – димок від кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межі, на всю тональність кондор
Відлічує у присмерку секунди
(Годинник, що без гир і коліщат).
Буття? Чи кинений на полі бою щит?
ВІҐІЛІЇ XLVI
Обличчя. Лінія. І за водою – слід.
Найнепохитніше – таке ламке й минуще.
На дні краплини – існування днище.
Що, як поліп, в поцейбік наросло.
Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
І прапорець на пагорбі, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.
Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —
Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.
ВІҐІЛІЇ XLVII
На дні віків чекає Пенелопа, —
Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аїда брама, котра замість шлюбу.
На астролябію поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
Пішина пам’яті і обрій-естакада.
Що – світ, із мила й сажі зліпок.
В предмети згущується роздрібне мигтіння.
Де щойно тільки гілочки фотонні,
І від єства – ні обрисів, ні статі.
В таких глибинах навсебіч летіти. —
Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
Й ніч у мисці, як миньок.
ВІҐІЛІЇ XLVIII
Не обрій, а вуста, – то там, то тут —
З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаїлось. Тільки місяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.
У проминального все дужче апетит —
На вічне, хоч і гине від ядухи.
Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —
За розподільник ліній і частот.
В повітрі гаснуть острови з опунцій.
Прийдешнє ще чекає на зупинці, —
Їсть яблуко, – при боці – оцелот,
Що від – проміжних втілень уцілів.
Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,
Йде розтяжний – з самих суглобів – час.
ВІҐІЛІЇ LI
Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
Життя? Ріка? Чи просто знак – алея
Згортається у зірку і маліє.
Не поле – алюміній і азбест.
Амеба місяця зійшла на рихлий бас.
Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
Рівнина чи вже духа алкалоїд,
Що в просвітках – матерії позбувсь? —
Самі кульбаби від гучних орацій.
Світ – проваливсь на першому уроці
Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд.
Природа – з’яв напташила запаси,
Аж серце гупа й кришиться броня.
І пітьма, що – оливами – бринить.
ВІҐІЛІЇ LII
Навколо тиша, наче із відра.
Без опертя, в надхитану назальність —
Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.
Все кришиться – і навпіл – по ядру.
За водорозділом – осмерклий сум модрин.
Що видовжила в береги зозуля.
Та мозок, що – краплинами лізолу, —
Ще заки – на новий ракетодром.
Сама рівнина, що застигла в оці,
Та – ген – тополь порожні ногавиці.
Де зовнішнє відбігло всіх регалій,
Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.
Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.
І тиша, що всі стулки розсува.
ВІҐІЛІЇ LIII
У прірву – день. Короткий людський вік.
Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.
Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —
Мелодія – на кришки – і співак.
Плете ядро усесвіту павук.
На ниточці тремтять хисткі опуки.
Усе живе – Тлін – під свою опіку.
Лиш серце блима – між кущів – ставок.
Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.
Хитаються перегородки з дикту.
Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.
Не вимкнути – ні колії, ні струму,
Ні пам’яті розпилений смарагд,
Де ще життя, – що – димом, – димарі.
Шрифт
Фон