Знайшов раптом на тому горбі спокій, це був ефемерний спокій, що йому й назви не добереш, мав у собі запах полину і серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям білі метелики. Була в тому спокої тиха відреченість та враза, тисячолітній біль, що випливав із щілин прискалків і наповнював Володимира срібним димом.
Сидів нерушно на камені, невідривне дивлячись на той бік річки, де жовтіло перше осіннє листя, і йому здавалося, що, коли сидітиме так ще з кілька годин, перетвориться в ящірку. Хотів розчинитись у цьому бринячому спокої, в голубому повітрі, в якому гуляє, розвіюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легіт. Цвіркунець безстрашно сів йому на коліно і заспівав. Тоді озвалася ціла гора, метеликів на ній стало ще більше, і втопився він у білій заметілі з їхніх крил — такий був тоді його сум і отак він одухотворювався!
В другому кінці цього світу сиділа так само здивована, вражена й посмутніла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якій незвідь-чому хотіла сховатися. Отаку змалілу, зарюмсану і знищену й застала її Марія Яківна. Вона обняла Галю за плечі й ніжно отерла їй сльози.
— Чоловіки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада…
8
Хоч не була заздрісна, відчула Олександра Панасівна, дивлячись на Володимира й Галю, що їй шкребе під серцем. Часом це приходило до неї, як приходить на землю негода, і тоді вона починала майже фізично пізнавати: покидає її сила — вирлоока самотність зазирала їй під той час у вічі. Тоді найбільше й згадувала Миколу, їй навіть снилося, що обіймають її сильні й шарудяві руки, чула навіть той струм, яким був він виповнений, здавалося, залишив у хаті якісь первні, від яких колись засвічувалися спрагло жінки, їй випало зажити його справжньої любові, тож була просякнута тим струмом ідосі.
Такі настрої тривали в неї недовго, але то й був її жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повільна й задумана, і діти, які спостерігали в матері таку зміну, намагалися тоді вестися якнайтихіше. Це саме відчула вона й того сонячного ранку, коли її дочка поставила на бік миску з білизною й пішла на річку полоскати. Тоді прийшов до неї з гори Хлопець, став біля неї на коліна (Олександра Панасівна стежила за тим усім у вікно) і почав пересипати з руки в руку пісок, її старша дочка повернулася тоді до Хлопця, і в Олександри Панасівни тьохнуло серце, таку дорослу й дівочу усмішку побачила вона на доччинім обличчі. Ці дві постаті на піску дивно схвилювали Олександру Панасівну, хоч Хлопцеві до парубкування, а Неонілі до дівування було ще далеко, і, лягаючи спати, вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед її погашеним зором, і тихо поскаржилася, що зовсім нелегко старіти на самоті.
Ці хвилі ослабу й вичерпаності минали поки що швидко — клопотів у неї була повна голова, руки не встигали переробити всієї роботи, але тоді, коли на неї находило, мимоволі згадувала, що їй тридцять сім, і бачила увіч той рубіж, ступати за який брали острашки…
У таку хвилину до неї і зайшов літній уже чоловік у білому парусиновому костюмі і в солом'яному капелюсі. Цей чоловік був чисто виголений, мав утомлені очі й тихий, лагідний голос. Самітно сиділи вони в хаті, дітей було спроваджено надвір, чоловік поклав темні спрацьовані руки на коліна, дивився на ті руки й тихим голосом оповідав, як виходили вони разом із Миколою з оточення, як він був тяжко поранений, той чоловік, і німці прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, і після того йому довелося випити не один ківш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, і от тільки зараз довелося прийти до Олександри Панасівни, щоб розповісти про те, що знав.