Часом їй здавалося, що ту хитромудру історію про пришельців вона таки придумала — надто ефемерно сиділо те в її голові. Відтак ставало й зовсім весело, адже так втішно буває бачити втіленим те, що мріється. Повтори тішать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлінну дочасність існування.
— Я завжди надто боялася смерті, — сказала голосно стара, і її голос крячно розлунивсь у порожнечі.
Вона приплющилася, відкинувшись на спинку фотеля, і її захитали теплі, утішні хвилі. Синю дорогу побачила вона і високого, чорноволосого, вусатого чоловіка на ній. Чоловік той озирався до неї, немов зважувався: пізнавав її чи ні.
— Ми там, у вічності, чи впізнаємо одне одного? — засміялася раптом. — Ти там, у вічності, молодий, а я така стара!
Побачила на тій дорозі ще двох: дочку свою і її чоловіка. Дочка була в такому віці, як тепер Галя, і майже нагадувала Галю. Чоловік її теж був високий і темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синій дорозі, руки одне до одного і з'єдналися.
Стара подрімувала. Голова її лягла підборіддям на груди, а з вуст виривалося нерівне дихання. Повіки вряди-годи здригалися, і дивилася вона, наче й справді той світ бачила.
— Ти вже мені вибач, але я таки дочекаюся дівчинки, — сказала вона своєму чоловікові на тій синій дорозі, і він, розуміючи, ствердно їй кивнув.
7
Галя й сама не тямила, навіщо їй це потрібно: з'явитися йому на очі отакою сірою й замаскованою. Слухалася безвідмовно того невідомого, що ожило в ній і зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було їй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неї широко розплющеними очима, і вона мимохіть засоромилася. Додала ходи, і коли Хлопець засвистів їй під ногу, їй стало приємно, що ладнає свій хід до тої мелодії, легкої, протяжної й трохи сумовитої. Це'поступово заспокоїло її, і внизу вона стала вже зовсім спокійна, — майже не вражаючись, подивилася в очі, в яких стільки було ніжності й жури, що можна було б і не такій, як вона, розтанути. Негадано додало це їй ще більше впевненості, ба навіть носика вона піддерла, а що не була в тому платті й хустці така відстрашуючи гарна, мимоволі ще більше вразила Володимира.
Цілий день їх лучили поміж себе якісь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цілий день плів він поміж них і натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на веранді. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала їх докупи. Галя вряди-годи визирала у вікно, а він заходив до школи, голоси, які гучали в порожніх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сиділи навпроти, він дивився на неї, а вона червоніла й світилася, бо й не могла не відповідати йому.
Після того він і засумував, бо так і не зміг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж відчула втому й розчарування і покірно чекала на його "рішучі кроки". Були як корки, що безвільно хитаються на воді й пливуть, куди несуть їх хвилі, — гойдав їх немалий смуток. Наступного дня вони зустрілися відчужіло, він схуд за цю ніч, і очі в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посіріла й уникала дивитись йому в вічі, дві сомнамбули снували подвір'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи підлоги, весь час отирала піт. Помітили цих сомнамбул і Марія Яківна, й Олександра Панасівна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, він не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пішов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрібно, а подався через греблю до водокачки. Відтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потім приходив щодня, — літали там, танцюючи й підстрибуючи, білани капустяні.