Який кумедний хлопчисько!" Ну так от, наступного вечора Манюня, розчарований у житті і своєму кумирі, стрибнув з моста Леру, що пролягає якраз над нашим кварталом.
Відповідальність? Чи можна говорити про відповідальність творця ілюзій перед їх споживачем? Таких випадків, як з тим хлопцем, багато, хоч, на щастя, не всі вони закінчуються так трагічно. Хтось, надивившись фільмів чи вистав, навіки поселяє в своєму серці казкові ідеали, не лишаючи місця для справжніх людей. Хтось, заворожений принадними образами, наприклад, талановитих та безкарних злодіїв, намагається імітувати їхні пригоди, завершуючи свій шлях у в’язниці. Хтось сам поселяється у вигаданому прекрасному світі, кожен раз болюче розчаровуючись, коли життя демонструє йому своє істинне обличчя…
Не знаю. Напевне, неможливо вимагати від артистів відповідальності перед глядачем. Жоден артист, та навіть і режисер, не може контролювати наслідків своєї діяльності. А відповідальність без контролю — справа невдячна. Лише тоді, коли загинув Манюня, Аманта тиждень ходила сама не своя, пила, дратувалась і сварилась з усіма. Зате її гра на сцені стала ще більш переконливою. І ще більш небезпечною…
***
Вночі почалася гроза. За вікном палахкало так, ніби трощилося саме склепіння небес, розтинаючи мури світобудови сліпучими тріщинами. Лютий вітровій згинав дерева вдвоє, ламаючи гілки і видираючи коріння; дощ хльостав землю тугими батогами, і земля стогнала голосом старих дерев та рипінням хистких стін. Здавалося, ще кілька ударів, і будинок не витримає і розсиплеться, накривши мешканців тяжкою домовиною…
Лада не пішла до Богара, хоч їй шалено кортіло бути разом з ним в таку ніч. Втім, сцена коло шинка змусила її замислитись. Що вона тут робить? Навіщо вона взагалі приїхала в Ясенів? Вона була вдячна за ті хвилини щастя, котрі подарував їй Богар, але що буде далі? І хіба може бути щось далі?
Сон не йшов, і не дивина — буря за вікном сягнула апогею, і будинок здригався від потужних громових ударів. Де вже там спати при такому музичному супроводі… Втім, Лада поволі занурилась в якийсь тривожний транс на межі сну, де сон змішався з дійсністю, викликаючи з пам’яті слова і образи, дивно переплетені в мінливу пульсуючи сіть. Ось вона на сцені в образі нареченої Проклятого Лицаря, ось вдома, одна, після похорону її матері, ось — тут, на вершині гори, розглядає будівлі Ясеніва, їхніх мешканців, котрі нині туляться коло вогню або неспокійно мостяться під ковдрами, намагаючись заснути… вони не знають, але відчувають, що мусить статися щось, щосьнезворотне . Саме зараз, цієї ночі…
— Ладо, прокинься! — ввірвався до її сну бентежний голос, — Вставай! Ладо, трапилась біда! Прокинься!
Хтось різко шарпнув її за плече. Лада насилу випірнула із глевкого тривожного марева.
— Що таке, Коро? Що… Що сталося?
— Це Пава… Вона отруїлася.
— Що? — Лада підкинулась на ліжку, ошелешено дивлячись на тітку, — Як це?
— Вона випила все, що лишилось від зілля Кривої Варги. Все, що зосталося після того, як вона вилила його тобі в чарку. Але їй стало. Вона вмирає, Ладо…
Лада вражено хитнула головою.
— Це ж треба… Вчора я бачила, як вона сварилася з Богаром, говорила, що не житиме без нього. Виходить, не жартувала!
Тітка глянула на неї з разючою сумішшю насмішки і страху.
— Виходить… Але зваж — для тебе те зілля було безпечним, а для неї — смертельним трунком. Як гадаєш, чому?
— Богар каже, Варга заздалегідь дала мені протиотруту.
— А, отож протиотрута існує! Може, її ще можна врятувати…
— Але її може дати лише Крива Варга! — проголосила Лада, — Коро, я знаю, на що ви натякаєте, але я — не вона! Тут вже я не зможу допомогти!
Тітка встала і відійшла на кілька кроків, розглядаючи Ладу, мов картину в галереї.