Лише раптова хвороба і смерть врятували її від тривалої потворної агонії.
В мене вже практично немає ілюзій. Отож, немає чого втрачати, немає чого боятись… Втім, я і далі здригаюсь від жаху, виходячи на сцену — певно, за старою звичкою. Хто цейглядач , який лякає мене до нестями?Що він таке? Суддя? Бог? Ніщо?
***
Вони якийсь час ішли поряд — повільно, задумливо, мов за труною. Він мовчав. Шлях простягався перед ними нескінченним мостом, який вів на інший берег дійсності, і Лада відчувала, як в неї щемить серце. Від страху? Від очікування, мабуть, дива?
— Як ти вважаєш, — нарешті мовив він, — чому живі так бояться мертвих?
Лада здригнулась, мовби від доторку холодного вітру. Вона чекала на подібне запитання, однак, її вразило,як він сказав це — байдуже, і разом з тим зневажливо, як міг би говорити вельможний патрицій про ниций плебс…
— Ксенофобія? — стенула плечима Лада.
Пан Смерч зітхнув.
— Атож. Не просто бояться, але гребують. Ось що мене найбільше дратує. Люблять і тішать свої теплі багнисті тіла, але бояться тіней, і шепоту, і нічної прохолоди… І завжди така неадекватна, бурхлива реакція! Кричать, втрачають свідомість, жахіття всіляке вигадують…
— Вигадують? Невже безпідставно?
— Ну… майже. Найбільше мене вражає, що цей страх виховується, втовкмачується разом з молоком матері. А потім ще дивуються, чого це в дітей така нетривка психіка. Побільше б їм казочок про мерців розповідали, довгими темними вечорами! Шкода мені їх — але що поробиш… Страх — добрий харч.
Лада ледве не заточилася від несподіванки. Пан Смерч підтримав її за лікоть, насмішкувато вигнувши брову.
— От, приміром, Ялка, — продовжив він, — Ти бачила, до чого вони її довели? Дитина й так сіпалась від кожного поруху вітру, а вони ще й поселили її в кімнаті з вікнами на цвинтар. А знаєш для чого? Аби вона швидше спати йшла — їй обіцяли, що, як вона не спатиме, за нею прийде… різна погань.
— Але невже один лише страх довів її до такого стану?
Пан Смерч кивнув.
— Я казав, що то — добрий харч. Це наче як поранити людину і кинути її в воду, де шугають баракуди. Примари, створені хворою людською уявою, часом вправляються незгірш за справжню нечисть…
— А що, може є і справжня?
— Ха! Нечисть… — гмукнув пан Смерч, — Є тіні, є спогади… Є, зрештою, такі непересічні особи, як Васлав Боро. От уже й не знаю, що він таке…
Він замовк на якусь хвилину, усміхаючись. Лада відчула його посмішку, радше ніж побачила. На той час вечір вже склепив повіки, обійнявши світ теплим мороком; вона усвідомила, що вони вже вийшли за межі Ясеніва… Блимали кілька далеких вогників, але скоро зникли й вони. Їх обступили величезні смереки, крізь віти яких продиралися ламані місячні промені. Над дорогою здіймалися пахощі трав і грибів; їхні кроки тихою мелодією лягали на гармонійне тло зітхання вітру у верхів’ях, далеке мукання корів, бентежний спів цвіркунів… Ладі відчувала спокій і якийсь смуток, але не страх. Це, подумала вона, було би зараз трохи недоречним.
— То хто ж він? — не витримала Лада, — Я говорила з ним, хоч, кажуть, він помер вже деякий час тому.
— А… Я гадаю, що Васлав — трохи несповна розуму.
— Як це? То помер він чи ні?
Пан Смерч тихо розсміявся.
— І чому раптом така зосередженість на дрібницях? Помер він чи ні? Думаю, Васлав сам цього не знає. Тобто, він просто не зрозумів, що з ним сталося. Отакий роззява.
— Он як! А що, якби зрозумів?
— То не вештався б ночами, певно. Адже це не личить, гм, небіжчику.
— Таке враження, що ви жартуєте… — розгублено мовила Лада, — Чули би вас ясенівці! Якщо вони бояться ще когось окрім мерців, то, певно, вас.
— А чого — окрім? — примружившись, запитав пан Смерч.
Лада рвучко зітхнула, глянувши на нього.