Та, схоже, "обранцям" потрібно постійно доводити, що вони мають право на цю владу. Справді, якби це було не так, я могла б отримати бажане після кількох лише вдалих виступів. Певно, деякі просто не витримують цієї гонитви за славою…
Однак, мені здається, мусить бути ще якась причина. Я ще не можу її сформулювати, однак, складається відчуття, що "обранці" самі прагнуть смерті… Життя втомлює їх більше за інших, ставить до них набагато більше вимог. А ще… може, все це вкладається в закони жанру. Якщо життя — гра, то головні герої мусять зійти зі сценидраматично , у світлі рампи, під грім овацій…
Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?
***
Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.
Всі обернулись до мосту, очікуючи побачити, що ж так налякало малу. З темряви виступила людська фігура, поволі перетнула міст, і Лада мимохіть затамувала подих, розглядаючи прибульця.
Це був високий чоловік з чорним, посрібленим сивиною волоссям та тонкими рисами блідого обличчя. Він був зодягнений в довгий оксамитовий плащ, з-під якого визирав чорний сюртук та біла манишка, зовсім вже недоречними тут виглядали його чоботи, настільки добре начищені, що в них віддзеркалювалися спалахи багаття. Коли незнайомець підійшов ближче, Лада розгледіла його обличчя. І зрозуміла, що ж так налякало дочку старости. У світлі вогню його лице здавалося висіченим з білого мармуру, непорушне як маска. Втім, понад усе вражали його очі — глибокі, яскраві, з уважним поглядом душогуба.
Незнайомець підійшов до товариства, ввічливо привітався до старости, кивнув Паві і Богару і рушив в обхід столу, де для нього відразу ж звільнили місце. Тобто, практично всю лаву.
— Оце і є пан Смерч, — мовила до Лади тітка, — бачиш тепер, в чому річ?
— Угу, — сказала Лада, — Вражає.
Вона відставила павин келих, роздумуючи. Хороше вино, що не кажи. Тепер усередині в неї — немов маленьке багаття, гарячі іскри якого швидко розбіглися венами… Все здавалося трохи інакшим, простішим і доступнішим… Навіть цей моторошний пан Смерч не викликав в неї такого шоку, як, очевидно, в усіх решта. Насправді, він викликав у неї якусь хворобливу допитливість, хоч заговорити до нього першою вона б не наважилась.
Тим часом, товариство трохи оклигало від шоку. До їхніх послуг було удосталь вина та горілки, щоб дати раду навіть панові Смерчу. Скоро свято набрало майже попередніх обертів… Музики знов заграли польку і танцюристи випорснули на майданчик.
Невдовзі староста, який все таки почував себе трохи нервово в компанії неочікуваного гостя, піднявся на поміст і, коли музики дограли своє, звернувся до присутніх.
— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.
— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.
— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!
Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги.