На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий "хрестовий похід" (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої "Католицької акції". На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю "акцію", негайно створивши нову клерикальну партію "Український католицький союз" (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації - "Скала" й "Українська народна обнова" (УНО або "Обнова"). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр - "Генеральний інститут католицької акції" (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація "Католицька акція української молоді" (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку "захисників церкви". "Католицький союз, - писала газета Комуністичної партії Західної України "Сила", - стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну". ("Сила". 1931. 10 травня.)
Політичний католицизм, в цілому, і "католицька акція", зокрема, "іменем Бога" стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans (войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі "Націоналізм і клерикалізм" М. Конрад.
Хто ще був "теоретиком" українського "інтегрального" націоналізму
Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.
"Чи справді маємо фашизм? - запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. - Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони "роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні", ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу… Усі вони мають одну спільну тенденцію - одна спільна прикмета ціх світоглядів - це їхнє побожне відношення до джерел власної раси…"
А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:
"…Палають вогні… Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях… Чуєш крик - Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!.."
В довоєнний період на теми ідеології і практики українського войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих "теоретиків" досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.
Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського "Націократія", яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається - "Фашизм", де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:
"Фашизм - це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм… Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку… Фашизм - це, насамеперед, націоналізм…
Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються - така формула фашизму… Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу…
Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів…"
Отже, фашизм - це диктатура, диктатура "еліти", яка виконує місію "лікарів хворої епохи", а для народу лише залишається кричати гасло "Німеччина понад усе!".
М. Сціборський продовжував:
"Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму…".
Правда, Сціборський тут же зазначає, що "український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах". А далі бачимо, що ці "оригінальні націократичні основи" - звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.
Ось вони:
"Національно-державницький імперіялізм - це неминуючий прояв історії… Основою існування є… боротьба і сила".
Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, "спірітуально-волюнтаристичного світогляду", український нацоналізм "сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: "Нація понад усе!"
"…Свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до чужого… Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу, і дійсно наближаючись до нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації… Націонакратія визнає, шо нерівність іманентна (тобто притаманна - В.М.) суспільству…"
А далі, в запалі "творчості", М. Сціборський говорить про "національну диктатуру", основними принципами якої є: "…ударний, бойовий легіон революції - організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви - еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не "партійними переконаннями" (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) - лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників". Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту "еліту". І ця націоналістична "еліта" пануватиме беззастережно в тій диктатурі націоналістів.
І на довершення цього, зазначав Сцібородський, "на чолі нації й державної організації стоятиме голова нації… Це буде вождь нації…"
Тріада "диктатура - еліта - вождь" і була беззастережно покладена в основу майбтутньої конституції націоналітичної України, яку від імені проводу ОУН розробляв той же М. Сціборський, поклавши в її фундамент симпатію до фашизму й адепти своєї ж праці "Націократія".
Однак ці задуми провідників українського войовничого націоналізму не здійснились. Проте сьогодні їх шанувальники не тільки реанімують їх божевільні "концепції" і "теорії", але й з притиском і безпардонним цинізмом видають їх за свої. Знову затято кричать про ту націоналістичну "еліту", знову мусується ідея націоналістичної диктатури і ставляться за зразок режими Муссоліні і Гітлера та інших диктаторів минулого. Про те сьогодні з відвертістю і неабияким завзяттям пишуть і "Націоналіст", і "Голос нації", і "Нескорена нація", і "Шлях перемоги", і "Державність", і "Республіканець", і всі інші націоналістичні "часописи" і видання різних реанімованих і нових партій та організацій.
Наведемо лише один уривок із численних публікацій на цю тему. А. Карпінський в невеличкій статті під назвою "Диктатура чи національний порятунок" відверто вимагає: "Прискорити процес творення національної еліти під проводом сильної особистості, встановити на певний період національну диктатуру" ("Напрям". 1991. № 6. С 15; виділено мною - В.М.).
Над ким пануватиме ця "національна еліта" і "націоналістична диктатура", думаю, цілком зрозуміло.