— Вигаду-уй більше… — недовірливо протягла дівчинка. — Мене Таня звати, а тебе?
— Знаю. А мене — Ваня… Ерпід-один, доповідай, про що вдалося дізнатися.
— У Ерпіда-два енергії залишилося трохи більше, як на зворотну дорогу. Ще трохи, то й зовсім перегорів би від марного напруження.
— Так на чому ти граєш? — запитав у Тані, але прислухатися до лісових голосів не переставав.
— Я на скрипці починала… Потім перевелася в клас цимбалів, — відповіла вона.
— Ну і як… цимбалиш трохи? — Ваня не переставав крутити головою.
— Тато каже, що мені на ударника… на ударницю краще вивчитися.
— На ударника не вчаться. Це звання присвоюють тому, хто добре працює. Мій батько, наприклад, ударник.
— Ні-і, я не на такого… Я на того, що в оркестрі барабанить.
— Ха-ха-ха! — не витримав Ваня.
— Чого ти регочеш? — Таня зовсім не образилася. — “У джазі самі дівчата”, кіно навіть таке є. Там на всіх музичних інструментах дівчата грають, навіть на барабанах.
— Ну, ну… Старайся… — заохотив Ваня, а усмішка так і не сходила з його обличчя.
— Я чую Жучка. Курс — норд-вест… — сказав Ерпід-один.
- І я чую, — додав жовтий. — Скаржиться, чому довго не йдемо, і йому одному доводиться тримати звіра… під дощем.
— Таж у той бік гущавина непролазна! І мені тяжко пробратися, не тільки вам!
Звідкись насовувався густий, ніби крутили в решеті горох, шум.
— Ма-ама! — скрикнула Таня і перша кинулася під густу ялину.
А на Ваню і Ерпідів нахлинув грозовий дощ.
— Сюди! Сюди! Та хутчій! — доки допоміг Ваня забратися Ерпідам під ялину, вимок до нитки.
— Застудишся, дурненький… — пожаліла його Таня.
Вані і це не сподобалося: “Ну чого вона лізе? Що їй до мене?”
— Так, значить, тобі барабани куплять, як тому зайцю? — знову почав насміхатися з дівчинки. — Чому ти не можеш рішуче сказати мамі, що тобі ведмідь наступив на вухо? Щоб не мучили…
— Ну що ти! У мене великі музичні здібності, мама каже.
— Мама… А викладачка музики?
— А та тільки зітхає та якісь таблетки смокче. “Зрушення є…” — каже.
- Інформацію не зрозумів… — промимрив Ерпід-один. — Коли це Тані ведмідь наступив на вухо? Як це сталося — вона спала в лісі? Ведмедя так само звали Мишком?
— Ерпіде, я тобі потім все розтлумачу, — сказав Ваня.
— Марно гаємо час, тлумач зараз. Я записав уже дощ, проаналізував воду і ступінь електризації повітря, десять разів записав Таню. Мені нема чого робити.
— Скажу… У неї нема музичного слуху. Ти тільки не гнівайся, Таню, добре?
— Я це вже знаю. Тільки мама не хоче слухати, — зітхнула дівчинка. — Від тих гам мені хочеться в темний ліс, у тайгу втекти.
— Ерпіде, краще ти скажи, як це у вас ловлять електричність.
— У нас електричні заводи є. Вони ловлять з хмар електричність, на складах роблять запаси кульових блискавиць. А потім розмотують їх, як клубок ниток.
— Так вам ні вугілля, ні нафти не потрібно на паливо? І гідроелектростанцій нема?
— Нема.
— Здо-рово! Головасті ваші вчені.
— Кулясті блискавиці вибухають! Вони і людину можуть убити, і руйнувань наробити, і підпалити, — сказала Таня.
— Наші вчені… - почав роз’яснювати Ерпід і раптом замовк, замиготіли червоні та зелені лампочки.
— Що, сеанс зв’язку? — запитав Ваня.
Але Ерпід-один ще трохи помовчав, потім сказав:
— Розповідати заборонено. Розмагнічено ще шістнадцять блоків пам’яті.
— Так що ж це виходить!.. Ви у нас записуєте все, що тільки заманеться, а нам нічого не розповідаєте? Хочете довкіл пальця обвести? Так що ж це за дружба така: ми тобі все, а ти нам дулю? — обурився Ваня не на жарт.
“Ні, вони все-таки шпигуни… Чорти б їх побрали…” — подумав він.
- Іван Олексійович Гордій… Чорти нас не можуть побрати. І ми не шпигуни, ми прилетіли з візитом дружби. Одержані дані ми не використаємо вам на шкоду…
— Ти не дивуйся, це він на мої думки відповідає, - роз’яснив Тані хлопчик.
А Ерпід закінчивши виправдовуватися, запитав:
— Як це — обвести довкола пальця?