що покрай скали гойдавсь,
видасться, мов білий лебідь,
що гойдаєсь на воді.
Глянь з долини - всі ті люди,
що стоять над тим обривом,
видадуться, мов ягнята,
що пасуться на скалі.
В тій скалі з долини видно
штиригранну чорну пляму,
мов печатку величезну,
в половині висоти.
Се в вхід в живу могилу,
у печеру пустельницьку,
висічену там бог зна ким
і бог зна кому й нащо.
Не дійти туди ногами,
ні драбиною не улізти,
лиш на шпурі у повітрі
долетіти, наче птах.
У окрайчику скальному
рівчачок протертий шнуром -
знак нехибний того місця,
де внизу печери вхід.
Тут спинився хід церковний,
стали править панахиду...
Де ж той мрець, кого ховають?
Де блаженний той аскет?
IV
От скінчилися відправи
і останнюю молитву
на колінах прошептали
всі пустинники й черці.
І встає ігумен перший,
і всі встали за чергою,
і довкола тихо стало,
море лиш реве внизу.
І підніс ігумен голос,
і звертається до діда,
що стояв серед монахів
із березовим хрестом.
V
«О, вітай, моя домівко,
тиха пристане по бурях,
до якої ненастанно
здавна-здавна я тужив!
Камінь тут довкола мене -
се тверда, незламна віра,
се мій дім і мій притулок,
подушка і накриття.
Хрест отсей - то мій товариш,
мій повірпиі; у дпі смутку,
оборона від спокуси
і підпора в скону час.
Небо синє, що крізь отвір
загляда в мою печеру,-
се надія, що полине
у той шлях душа моя.
Сонце ясне, що при сході
на часок в мою домівку
сипле золото й порфіру,-
се великий божий дух,
що в блаженнії хвилини
грішну, скорбну людську вдачу
ущасливлює безмірних
райських розкошів чуттям.
А те море лазурове,
що там гріється на сонці,
а внизу тут б'єсь о скали,
і хлюпочеться, й реве,-
се життя земного образ
ясний, тихий та принадний,
коли здалека дивиться,
а гіркий, страшний вблизу.
Се мій світ. Усе змінчиве
щезло геть. Затихли крики,
гомін бою життьового
тут мене не долетить.
Щезло все дрібне, болюще,
що чуття в душі ворушить
і увагу відвертав
від найвищого єства.
Полишилось лиш постійне,
супокійне і величне.
Про постійне і величне
думай тут, душе моя».
Так балакав сам до себе
у яскині своїй старець,
що ще вчора звавсь Вишенський,
а сьогодні вмер для всіх.
Так балакав не устами -
він устами вже давненько
відовчився промовляти,
тільки голос духа чув.
І в яскині у куточку
сів на камені, плечима
сперся о стіну холодну,
голову схилив униз.
Голова його могутня
на худій, жилястій шиї
гнулася сама вдолину,
мов на тичці той гарбуз.
Сперши бороду на груди,
впер він зір у одну точку
і сидів отак недвижно
довго-довго, наче спав.
Зразу все немов померкло
перед ним, і дрож пробігла
по худім, старечім тілі,
і зомліли змисли всі.
Потім мов теплом дихнуло,
і по тілі розлилося
щось солодке, м'яко-м'яко
попід шиєю пройшло.
І в душі мелькнула мати,
як його малим хлоп'ятком
попід шийку лоскотала,
ах, а він сміявсь, сміявсь!
Потім слух його прочнувся;
мов діамантова нитка,
тон якийсь потягся довгий -
любий, радісний такий!
І душа, мов той метелик,
десь летить за любим тоном;
та чимдалі тонів більше
і все дужчають вони.
Вже гармонія могутня
ллється синьою рікою,
і розкішні тони, бачся,