Третій:
- Здурів чоловік, та й решта! Таже він рано відв'єзав її та й казав, аби файно вбраласи, бо підуть на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але, вповідали люди, що на храму вона скинула кіптар, а сорочка кервавіська! Обступили її жінки та питали, що то ї таке? А вона, бідна, в плач! Всі храмові іззираютьси як на чудо. А Тимофій, бачу, встав із-єа стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони по-храмували. Як вертали додому, то лиш один бог знає!
Перший:
- Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону.
Другий:
- Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають...
Третій:
- Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав грунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
- Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?
- От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої - балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?
Перший:
- Та до двора!
Другий:
- А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.
Третій:
- А я до ксьондза.
Нова радість стала, яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна світу засіяла...
Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
- Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої, мому Митрові:
Вінчую тебе щєстєм, здоров'єм, повій,
Повіяв вітер, похилив явір стихенька.
Верещала, як би з неї хто паси дер.
- Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п'ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой ні! Я не твоя вже ґаздиня...
Пила.
- Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з торбов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
Пила.
- Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на дорогу, та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Молитви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.
Пила.
- А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в бога не доступиш.
Напилася.
- Але-м, старий, п'яна, але-м помийница! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си зрадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна - та й в'єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д' хаті дідівських куснів не волочить!
Випила решту.
- А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу...
Гатила головою в стіну, як скажена.
- Лиш таки отак, най креперує торба громацька.
ДІТИ
Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку, та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гонів заголосно.
- Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та зараз запіворить: «Та-бо ви не сидіть…»
- А то господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць неголений, а до церкви вже-м дорогу загубив. У чім піду, коли все з плечей забрали?