- Щось ти не п’єш,- зронила я.
- Відпив уже своє.
- А я, з твого дозволу…
Побільше льоду в склянку, побільше лимонного соку - і сухого вермуту так, щоб укрив лід. Напій, від якого важко сп’яніти, навіть якщо багато випити: лід швидко тане й уполовину знижує градус. Напій, єдино доступний студентові на заокеанській землі, де за алкоголь правлять захмарні гроші.
Осінній вітер з Великого озера сердито дме в шибку, підпускає холоду, та у відповідь на борвієві підступи вмикається газовий обігрівач і, ревнувши, видихає в помешкання гаряче сухе повітря - таке сухе, що наелектризоване в хаті все: від гребеня для волосся до покривала на ліжку. Стріляють блакитні іскри. Сухе марево гойдається над столом.
- Міґ-ўеч,- подякував Петрик за кав’яр і за лід.- Це найкраща вечеря за все моє життя.
Підлабузнює, подумала я, та все ж до біса приємно.
- До роботи?
- До роботи.
Комп’ютер-ноутбук з письмового столу перенісся на кухонний, і Петрик умостився по ліву руч, зазираючи мені через плече у монітор, на якому снувалися слова, складаючись у речення. З роботою ми впоралися напрочуд швидко.
- Останнє питання - короткий твір,- постукав мене пальцем Петрик по плечу, коли мої пучки нері- шуче зависли над клавіатурою.- Символізм назви роману Томаса Кінга «Течуть води, зеленіють трави»
[1]
…
- А в чому символізм, пардон за мою темноту?
- Земельні угоди між аборигенами та Британською Короною укладалися на невизначений термін - «доки течуть води, зеленіють трави». Бачиш, ми примудрилися віддати власну землю в довічне користування…
- Петрику,- похитала я головою,- мало хто зможе у творі по-справжньому розкрити цю ідею. Це, так би мовити, не зовсім літературна проблема…
- Ти,- Петрик одразу набурмосився,- і так більшість питань сама склала, на мене не зважаючи, а тепер і цього не хочеш додати? Тоді я краще газетку почитаю.
Потягнувшись, він зняв із холодильника місцеву газету, що з минулого століття зберегла звучну назву «Бортовий журнал», хоча насправді порт на Великому озері тепер приймав щонайбільше два кораблі на рік.
На першій сторінці сьогоднішнього числа - водоспад Какабека, по-осінньому похмурий і сірий, під світлиною підпис: «ЖЕРТВА ВОДОСПАДУ». Петрик продивився замітку - і зненацька виструнчивсь у кріслі й напружено повернувся до початку тексту.
Одне око я зразу встромила в статтю - ранішні газети, котрі передплачували господарі, я зазвичай проглядала за сніданком, але сьогодні не встигла.
[2]
Аніт не на жарт роздратувався - індіанцями самі себе червоношкірі називають нечасто!
Петрик заправив довге чорне пасмо за вухо, і в електричному світлі волосся заграло червоними іскрами. Зронив, не підводячи очей:
- Ти цього ніколи не збагнеш. «Тому що я біла? - кортіло пафосно запитати мені.- Расистські упередження! Що ти взагалі про українців знаєш? Та що ти, власне, про себе самого знаєш?!»
- Краще за мене ніхто не збагне,- пробурмотіла я, але Петрик, здається, не почув, бо почав квапливо збиратися.
Ми вилізли пекельними сходами нагору, де на мого гостя чекала спортивна машина - видовжене тіло, повне котячої грації, як у Ярчика, коли він перелітає з крісла на стіл. Машина червона, як колір шкіри, як колір корінної культури,- знаменита праця Вайна Делорії, славного сина народу накота, називалася «Бог - червоний», і це порівняльне дослідження засадничих принципів християнства та індіанських вірувань виявилося не на користь християнства.
Під лобовою шибкою із дзеркала звисав на припоні волелюбний чорний ворон. Жартівник-трикстер, земне втілення Бога в міфології корінних американців, так само як і рудий койот.
Машина випустила хмарку сивого диму і рвонула з місця.
Проводжаючи очима темну цятку, що танула вдалині, я стояла на порозі, коли поміж ноги мені шаснула блакитна тінь.
- Яро, Ярчику! Повернись, будь ласка! Повернись, маленький! Повернися, прикрий котисько! - кликала я, і зуби цокотіли від холоду. З-за рогу визирали зелені лукаві очі.
Трохи поглузувавши з мене, Яро граційно підстрибнув і подався геть. Вдалині на нього чекав рудий пухнастий приятель. Мені на мить привиділося, що то не кіт, а вічний пустун койот крутнув волохатим хвостом і підморгнув мені.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
НАДЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА
Гамірний перший поверх бібліотеки - звичне місце зустрічі студентів Університету - війнув у ніздрі запахом дорогих парфумів і старих енциклопедій. Дівчатка-бібліотекарки за конторкою привітно усміхалися. Миготіли екрани фільмоскопів, магічно являючи з мікроплівок тексти, які давно розсипалися разом із жовтим папером, що на них колись були записані. Грандіозні томи енциклопедії «Британіка» небезпечно звисали з полиць старожитньої шафи…
Хтось гукнув мене, та я квапливо шаснула за ріг і заховалась у півтемному коридорі, бо не мала часу на студентські балачки.
Стрімкий ліфт розсунув стулки - я готова вже була натиснути кнопку п’ятого поверху, коли слідом за мною всередину ступив містер Дан, Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки - дивакуватий дідок, якому на старість заманулось отримати другу вищу освіту, і неабияку, а з філософії автохтонів,- от тепер він і вчащав до бібліотеки. В Університеті Лео Дан був ходячою легендою.
- Доброго дня,- радо привітався він до мене,- як ся маєте?
Я уклякла на місці. Містер Дан балакав чистісінькою українською мовою - зовсім без акценту! З роззявленим ротом я вирячилася на нього.
- Не дивуйтеся,- загиготів дідок,- на вечірці на честь українського посла мені вас показала Ірина Бачинська. Ви ж у неї мешкаєте?… Ми з пані Іриною давні друзі, ще з України. Так приємно було в цій холодній чужинській дірі зустріти рідну душу!…
Я трохи оговталась і тепер розгублено всміхалася до балакучого українця, либонь, на батьківщині - якогось Лева Данилюка або Даниленка, котрий, перетнувши кілька кордонів й осівши на чужині, спростив українське ім’я до короткого Лео Дан.
Дідок вийшов на другому поверсі, де містилося зібрання книжок з історії та географії рідного краю, мене ж ліфт виніс на саму гору, на поверх п’ятий - моїй магістерській дисертації останнім часом забракло наукових джерел, і вона запрагла архівних даних.