– А вибиратися будеш як? Чи тут вікуватимеш?
– Хех! Мене спільники не кинуть, ми, на узгір'ї, не такі, ні… Прийдуть, визволять, через стіну переправлять. Може, сьогодні вночі, – Маззакінів голос непевно притих. – Може, завтра. Завтра, так точно.
Розбійник зітхнув, роздумуючи про вірність згаданих спільників.
– А ти казав за царський шлюб, – згадав він, аби відволіктися, либонь, від невтішних роздумів. – Така гулянка була, аж у нас тикнулося! І що ж. Імрод так і не женився?
– Женився, чого ж, – відказав Асата. – Але не на тій. Я пообіцяв тут одній зробити її царицею. Так оце… Словом, тепер цар Ір-Олама має дружину-кдешу.
– Що, правда?
– Ну!
Розбійник паскудно зареготав.
– Але кдеша подбає, аби кров йому не схолола! Заздрю хлопцю! Хех! Але і витівка! Гідна самого Асати-Набі!
– Гадаєш? – аж крекнув од несподіванки Асата.
– Ага! – радісно відгукнувся Маззакін. – Про нього в нас ТАКЕ говорять! Ніби Князю Завулу писка начистив його власним кіннором!
– Не було такого! – запротестував Асата.
– Ага? Скажи іще, Храм Бену не підпалював! Три дні горіло!
– Це не я! – вжахнувся винуватець.
– А хто? – розгубився розбійник.
– Та Мікта, напевне, зі своїм отим рябим Єрмі… Навчив на свою голову.
– Е, а ти що, був при тому? – здивувався Маззакін.
– Я? А за що ж мене, дурню, засудили?
Ну, дурнем розбійник не був, але візьми отак і повір, що опинишся на Тихому Узвишші разом із героєм зам-арійського заколоту!
– Ну ні! – обурився він. – Той з бородою був! Оце уже було занадто.
Стражденний пророк і заколотник вибухнув нестямним реготом, чого, звісно ж, у його стані робити було не слід. Перед очами йому застрибали чорні іскри, віщуючи довгу, спокійну непритомність.
Коли він отямився вдруге, місяць уже стояв високо, невблаганно висвічуючи тлінні недобитки завсідників Тихого Узвишшя. Асата змучено стулив повіки; йому забаглося заснути і більше не прокидатися, аби лишень не споглядати це мовчазне сусідство. Хай би вже швидше Шеол з його тихим ремством, аніж оце людське звалище, прикрасити яке йому випала лиха оказія.
Маззакін сидів неподалік, притулившись спиною до стіни, і, схоже, спав. Асата зітхнув заздрісно і тут-таки з'ясував, що його ребра та спина сповиті тасьмами рваного полотна. Розбійник, либонь, подбав – не інші ж сусіди, однаково байдужі до чужої біди. Помітний поступ у порівнянні з наміром зацідити каменюкою по голові! А все що – дурні балачки про підпал та побиття вельможних писків. Не багато ж їм, людям, треба!
– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?
Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.
Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.
– Навряд, – чесно зізнався він. – А тобі нащо?
– Та от я все думаю, – мовив той, – чи правду ти мені сказав, чи згодував коржа квасного?
– А що то важить уже? – зітхнув вигнанець.
– Ні, ні, ні, послухай! – у запалі заперечив той. – Якщо ти і є Асата-Набі, то ти не можеш просто так померти!
– А як це «не просто так»? На голові стоячки? – спромігся на уїдливість Асата.
Розбійник тихо розсміявся.
– А що? Теж можна! Але я про інше тобі правлю! Чув, може? Про Семка-мерця?
– І що з ним? Помер? – зметикував вигнанець.
– Ну, спершу ніби помер. Але про Асату-Набі кажуть, що той його зцілив і підняв з мертвих! Ну, чи цеє… спершу підняв, а тоді вже зцілив.
– Семко-мрець? Щось не пригадую.
– Ні? Він від
* * *
Здається, я не міг приголомшити їх більше, навіть коли б заходився зараз виконувати танок з покривалами. Гнівно зведені брови, стиснені до білих кісточок пальці – краса та й годі.
– Щось я не збагну, – сичить Сеной. – Це ж треба було всю ніч водити козлячі танці замість сказати, що злодій давно вже сконав?!
– А я казав, слухати треба було! – зловтішаюсь. – Я ж відразу сповістив, що не певен, чи той досі ще живе!
Fie в силі непорушно терпіти наругу, Сенгелаф підхоплюється з місця.
– Як же не певен, коли бачив його смерть на власні очі?!
– А я не йняв очам віри! От і не певен!
Сенгелаф розпачливо сплескує руками.
– Сенсеною, ну що з ним робити?! Скільки часу згаяно…
Старий супиться невдоволено.
– Сядь.
Форкнувши, наче норовистий кінь, Сенгелаф присідає на краю колоди. Аж мені цікаво стало, що ж таке має на гадці старий мудрагель.
– Зважмо, шановні, – поважно і, мабуть, не до мене звертається Сенсеной. – Зважмо на джерело відомостей, з якими мусимо мати справу. Досі ми не мали вагомих підстав вірити нашому гостинному господарю, отож немає підстав вірити і зараз. Вигадкою та облудою можна було б, не вагаючись, назвати кожне слово цієї невтішної оповіді, коли б не деякі обставини, пов'язані зі стратою Асати.