Минувши передпокій, Асата потрапляє до Шатра, як кличуть свою школу тутешні знавці. Це – кругла кімната з доцентровими колами лав та стосами сувоїв на поличках обабіч. Жрець уже дозвільно примостився на лаві, пропонуючи гостю сісти навпроти. Ледь затримує погляд з-під лоба. А, так! За роздумами та роззираннями Асата геть забувся про потребу зашморгнути на особливий манер хустку з китичками – біле до білого, чорне до чорного. Тлін до тліну, так би мовити.
Жрець відзначив його неуважність, певна річ. Він загалом дивився пильно і з притиском – немолодий уже дядько, а проте із силою в оці та юнацькою жвавістю рис.
– Я мав звістку про тебе, – повідомив він.
Асата сполохано кліпнув. Від князя Завула, либонь?
– Добру звістку?
– Зараз з'ясуємо, – примружився жрець. – Мені сповіщено було чекати на вістового.
* * *
Ніч спливає поволі, наче забрана загатою струмина. Другу свічку запалюють нині знавці закону, друга варта заступає боронити міста та оселі. Скоро ранок, скоро вже й підсумок мерзенних злодіянь невгамовного Асати.
Проте трійця, очевидячки, невдоволена моїми потугами. Ондечки сердито насупився Сен-сеной-мудрагель, Сеной-вояка лиховісно зібгав брову, а Сенгелаф-доброчесний похнюпився сумовито, ворушачи патичком гаряче вугілля.
– Не розумію… – тужливо каже він, – чому мудрий Раві пустив Асату до Шатра, чому дозволив лиходієві жити при храмі?
– Задурив йому голову Асата-брехун, – гмукає Сеной, – згодував йому коржа квасного, ясно ж, хіба ні?
Сенсеной не поспішає заперечувати. Квасний корж багато чого пояснив би. Надто ж – раптову дурість слуги Саави, що пустив гадюку до власного дому, хоча знав же, мусив знати…
– Він же мусив знати, Сенсеною! – не вщухає Сенгелаф. – Адже в одкровенні Йоханани сказано…
– Сказано, – зітхає Сенсеной, – сказано одне, записано інше, прочитано – третє…
Отакої! Що ж це зайшло Сенсеною, знавцю безперечних укладень? Уже і Йоханана-пророк йому не до душі? Сеной та Сенгелаф, та і я, де правди діти, з підозрою поглядаємо на старого – чи йому, бува, не макітриться?
– Ну гаразд, – нарешті погоджується той, напинаючи відкладені до пори шати велемудрості. – Згадаймо слова одкровення, що їх передають від покоління до покоління правдиві та втаємничені.
– «Сказано: прийде син раба, вістовий розори…» – слухняно починає Сенгелаф.
– «Аби зганьбити Храм і повалити Царство…» – войовниче додає Сеной.
– «І стати царем над Шеолом, – суворо підхоплює Сенсеной. – А ім'я йому – ніхто, порожня душа».
* * *
– В цьому тексті помилка!
Голос зухвальця пролунав попід склепінням Шатра, наче громовиця в пустелі; читці скинулися, ошелешені, а що учитель не квапився скарати нахабу, то й розсудили, либонь, що їм приверзлося.
– Послухайте, Раві, не годиться ж лишати пророцтва з писарськими хибами. Нащадки нам цього не подарують.
Раві зітхнув із показним жалем. Новий учень, попри дивовижну обізнаність в Пророках та Ученнях, не мав ані найменшого поняття про храмові ранги. А чи умисно нехтував ними.
– Який це сувій, Асата? – зрештою поцікавився він.
– Одкровення Йоханани.
Верховний Жрець і опікун Шатра рвучко підвівся. Якого ж біса-машкхіта той цікавий перебендя попнувся в одкровення Йоханани?!
– Дивіться, Раві, – тим часом продовжував згаданий перебендя, не відаючи мовби про вчителеву бентегу, – літера рейш тут має довший хвостик і перетворюється на літеру далет, і маємо замість «Чужого Бога» – «Бога Єдиного»…
– Досить! – нарешті спромігся Раві. – Усі геть звідси! На сьогодні читання завершені!
Учні підвелися, зацікавлено позираючи на розлюченого жерця та Асату-Замаріанина, котрого дехто з дотепників уже припасувався кликати «сатан» – себто, опонент – через його нескінченні сперечання з учителем. Далі храму Саави, проте, чутка не йшла – учні Шатра, переважно, дурістю не відзначалися.