Всего за 74 руб. Купить полную версию
Наш директор, Сергій Петрович, воссідав на монументальному шкіряному кріслі з підголівником, як Зевс-громовержець на троні. Він володів феноменальною здатністю кривитися всім тілом, демонструючи своє незадоволення. Більше того, він умів кривитися всіма частинами тіла одночасно. Кривилися брови, губи, ніс і навіть вуха. Про руки, ноги і спину я вже мовчу. Ось і тоді, увесь перекривлений, мов лекало, він глипнув на мою маму важким олов'яним поглядом, буркнув щось невиразне у відповідь на її привітання і без жодних передмов почав читати мій твір уголос, декламуючи, як бездарний актор на сцені провінційного театру.
– Ось, – гнівно гримнув директор, відклавши мій зошит убік і чухаючи перекривлену щоку. – Помилуйтеся, будь ласка, громадяночко, кого ви нам виростили! А ми вам ще грамоту за комуністичне виховання дітей! А ви нам таке! Таку свиню підкласти вчительці! Що за хворі фантазії в голові у вашої доньки? Що за побрехеньки?! Та хто повірить, глянувши на вас, що ви живете з алкоголіком?!
Я спробувала глянути на маму очима директора. Він мав рацію. Ніхто не повірить, що моя мама, жива ілюстрація до вірша Симонова «Польським жінкам» – елегантна, як іменинниця, струнка, граційна, вбрана, як картинка – живе з пияком. Я сама в це майже не вірила. І про всяк випадок втягнула голову в плечі, чекаючи прочухана. Та мама дивилася лише на директора. її підмальовані брови здійнялися у фальшивому здивуванні, і вона дуже лагідно спитала:
– Вибачте, я, мабуть, недочула… ви назвали мою доньку брехухою?!
Директор крякнув від несподіванки.
– Що ви там казали про хворі фантазії? – правила далі мама.
– Та, якщо це правда, – затинаючись на кожному слові, вимовив директор, – тоді я…
– Тоді ви що? – мамині брови повернулися у вихідне положення. – Не розумієте мене, так?!
– Відмовляюся розуміти, – директор розвів руками. – Та прошу зрозуміти мене, громадяночко. Я мушу вжити відповідних заходів.
– Цікаво, цікаво, – мама, що вже вставала зі стільця, сіла знову і спрямувала свій небесний погляд кудись за лисину директора. – 3 цього місця, будь ласка, детальніше, громадянчику яких саме заходів і до кого? Ну, говоріть, не встидайтеся!
Директор затнувся. Потім невпевнено промекав:
– Я… я мушу повідомити про це у… до…
Мама терпляче чекала.
– Ваша донька бажає смерті власному батькові! – не придумавши гаразд, куди ж йому слід повідомити, Сергій Петрович знайшов прихисток від безпорадності у фальшивому гніві. – Як вам це подобається?!
Він уже не лише кривився, а й сіпався. Я злякалася, що йому стало зле.
– Ніяк, – сухий мамин голос шурхотів, мов пропечена фольга. – Та навряд чи мрію про розлучення можна прирівняти до смерті. Ви зі мною згодні?
Це була улюблена тактика моєї мами. Якщо вона хотіла вийти переможцем з дискусії, то будувала репліки так, аби в кінці із нею не могли не погодитися. Ми тоді й близько не чули ані про Дейла Карнегі, ані про прикладну психологію, та інтуїції мамі було не позичати.
– Так, але ж спочатку…
– Спочатку було слово, – засміялася мама самими вустами. Очі її лишалися холодними, як крижинки. – Навіть два слова. Ірма Юріївна, так?
Нарешті директор перестав сіпатися. І кривитися. Він отетерів. Вирячився на маму так, наче в неї виросли ратиці.
– Зрозуміло… – після паузи завдовжки з вічність процідив Сергій Петрович крізь стиснуті зуби, і здавалося, що він давився кожною літерою. – Тепер ясно, чому у вас виросли такі діти!
– От і добре, – легко згодилася мама. Підвелася, знову взяла мене за руку. – Ходімо звідси, доню. Тобі треба відпочити. Поїдеш до бабусі на кілька днів, добре?
Це було не просто добре. Це було чудово. Баба Олена мешкала на Полтавщині, в хаті-мазанці з глиняною підлогою і малюсінькою пічкою, та вміла так зігріти любов'ю все і всіх навколо, що я не проміняла б ту хатинку і її товариство на всі вигоди міського помешкання. Я жила в бабусі майже постійно, з трьох місяців (вона забрала мене від батьків до себе зі словами «Бачити не можу вашої божевільні!», давши мамі можливість повернутися на роботу) і аж до самої школи, з короткими наїздами додому, де мала прекрасну можливість побачити, як горілка робить з людини мавпу. Я вдячна їй і Богу за те, що шість з гаком років у мене все-таки було справжнє дитинство.
Якби не вона, я б не витримала три п'ятирічки пекла поспіль. Просто не витримала б і край.
– Мамо, а до чого тут наша викладачка англійської? Нащо ти згадала Ірму Юріївну? – спитала я, стоячи на шкільному ґанку. Мама, поправляючи на мені ранець, сумно всміхнулася.
– Та так, спало на гадку дещо… бідна його дружина! Бідні ми, жінки…
– Але ж Ірма Юріївна не дружина Сергія Петровича!
– Так. У тому-то й річ!
Я помовчала, не дуже тямлячи, про що йдеться.
– Ти не сердишся на мене? – врешті-решт несміливо спитала я.
Мама заперечливо похитала головою.
– Ні. Я ніколи не ображаюся на правду, ти ж знаєш. І серджуся лише на себе. Пробач мені, доню. Пробач…
Співзалежність – страшна річ, зокрема, й тим, що виникає поза твоїм бажанням. Можна скільки завгодно не хотіти хворіти на грип, та ти занедужаєш, якщо живеш із хворим. Можна опиратися співзалежності, та, якщо варишся в одному котлі із залежним, цей опір нічого не дасть. Спрацює лише бажання одужати. Одужати самому, вижити, виплисти і не йти на дно із тим, кого влаштовує життя в болоті.
Ця історія не має доброго кінця. Мама не розлучилася з моїм батьком. Вона терпіла і досі терпить і його, і від нього так багато, що це терпіння давно межує з глупством. Мій брат, на жаль, успадкував від батька багато вад; при всій своїй доброті він не міг протистояти спалахам люті, що виїли його зсередини, зруйнували шлюб, відштовхнули від нього жінку, яку він обожнював, і котра – єдина – любила його і досі любить. Рост почав пити, покинув роботу, перебивався якимись каламутними, випадковими заробітками й помер у тридцять п'ять років, уві сні. Його виснажене, вимучене серце зупинилося назавжди, і це розбило наші з мамою серця.