Всего за 74 руб. Купить полную версию
Тому я тут…
…Чудова історія, подумала Ольга, те, що треба.
У нарисі вона буде «розбита» запитанням до лікаря і його відповіддю.
Отже, це має виглядати так.
–
Далі можна не цитувати, подумала Ольга, адже лікар казав про те, що часом люди п'ють, аби подолати безсоння, стан тривоги чи просто заради задоволення. Краще процитувати ще одну типову історію. І вона теж була вже записана на диктофон…
З усіх осіб, котрих побачила в лабіринтах клініки, Ольга обрала «благополучних».
Все, що стосується інших, було їй більш-менш зрозуміло: погане виховання, неповні родини, низький рівень освіти і культури. Хтось встрягав у халепу від самого початку свого життя, маючи для того всі підстави, адже був народжений «на дні». Представників такого штибу вона надивилася і наслухалася під цілодобовим супермаркетом: безтямні обличчя, сині тіні під очима і розпухлі носи.
Хтось потрапляв у тенета власної слабкості, не витримуючи життєвих трагедій чи просто побутових негараздів. І такі їй здавалися найбільш вигідними кандидатурами для розмови.
Тому, зустрівши в передпокої гарну пару, вмовила їх розповісти про себе. Говорити вирішила з чоловіком…
– У нас було романтичне кохання, – розповідав Сергій. – Ми вирішили так: перші три роки живемо «для себе», потім заведемо малюка, а ще краще – двох, адже в моїй родині були двійнята. Але проминуло п'ять років, а Світлана не могла завагітніти. Мене це не дуже хвилювало: буває по-різному! Дружина нервувалась, їй дуже кортіло «виконати план» в призначені терміни. Але проминув ще рік перед тим, як нарешті я почув гарну звістку: ми чекаємо на поповнення! Сім місяців вагітності, не зважаючи на шалений токсикоз, стали для нас очікуванням щастя. Я не міг стриматись і купував дитячі костюмчики, пінетки, іграшки, хоча люди казали, що це погана прикмета…
Прикмета дійсно виявилася поганою: на сьомому місяці Світлана потрапила до лікарні з кровотечею. Вагітність зірвалася. Наш малюк (це був хлопчик!) помер, незважаючи на зусилля лікарів. Нас втішали, казали, що ми молоді і в нас ще будуть діти. Але попередили: у Світлани слабкий імунітет, і наступного разу треба лягати «на збереження». Ми підтримували одне одного, як могли. У дружини з'явилася нав'язлива ідея завагітніти якомога швидше.
І це невдовзі сталося. Цього разу нам дійсно поталанило: з'ясувалося, що ми очікуємо на двійню – хлопчика і дівчинку! Я опікувався дружиною, як міг, майже носив на руках.
На п'ятому місяці вона лягла до лікарні і героїчно боролася за наших малюків, виконуючи всі настанови лікарів. За кілька тижнів до призначеного терміну я забрав її додому – перепочити, взяти все необхідне, морально підготуватися в рідних стінах до пологів. Все йшло непогано, і нам дозволили побути вдома.
Коли ж ми зібралися до лікарні, сталося те, що тепер я називаю «вишкіром долі».
Я залишив Світлану на порозі будинку і наказав чекати, доки піджену авто під самі сходи. У нас в під'їзді три жалюгідних сходинки. Усього три! Але вони були вкриті снігом – пухнастим першим снігом, що випав рано і запорошив собою кригу, що наросла на них за ніч.
Одне слово, авто вона не дочекалася, а, зробивши крок, покотилася вниз.
…Хлопчик народився мертвим. Дівчинка прожила тиждень…
Життя перетворилося для нас на суцільний ланцюг трагедій.
Я вирішив так: нехай Світлана посидить вдома. Про вихід на роботу не могло бути і мови.
Я працював на двох роботах, купував їй речі і все смачне, приносив цікаві книжкові новинки, купив їй мольберт, щоб вона відволікалась малюванням, яке дуже любила й поволі приходила до тями і до тієї думки, що життя не скінчилося, що воно триває і ми мусимо продовжувати свій шлях, який на початку виявився таким складним. Я хотів одного: побачити на її обличчі посмішку або хоча б те осяяння, яке я так любив у ній.
І нарешті побачив.
Одного разу, прийшовши з роботи, я помітив, що Світлана посміхається! Вперше за довгий час. Від неї пахло вином. Вона сказала, що приходила подруга і вони трохи випили, погомоніли, біль відступив.
Я не побачив у тому нічого страшного. Навпаки: часом, повертаючись з роботи, разом із іншими продуктами, купував пляшку доброго вина на вечерю. І тоді знову моя дружина перетворювалася на ту гарну, життєрадісну красуню, в яку я колись закохався до безтями.
Наступного ж ранку я знову бачив перед собою розгублену і зневірену тінь.
Каюся: я став уникати її настроїв і розмов. Ішов на роботу рано, коли вона спала, повертався пізно. Лягав біля неї, чув важке дихання поруч. Снідав сам і знову йшов на роботу. Жив, мов робот у надії, що колись вона прийде до тями і ми почнемо все заново. Не помітив одного: Світлана стала досить серйозно випивати.
Говорити про це не хотіла. Замикалася в собі, почувши хоч якийсь натяк на зауваження.
Я перестав залишати їй гроші.
І тут почалося найжахливіше – те, що я й уявити не міг. Моя дружина, будучи людиною освіченою, інтелігентною, розумною, охайною і досить іронічною, знайшла вихід зі становища: з хати почали зникати речі! Я просто не уявляю, як і кому вона могла їх продавати! Часом вона просто шукала під гастрономом таких самих, як вона, і пригощалась чаркою у бомжів чи закінчених невдах. Часом збирала порожні пляшки…
І знову покаюсь: я лише дратувався, дивувався і, відверто кажучи, зневажав. Не розумів, що хвороба підступила так близько. Гадав, що наші стосунки закінчились і ми більше не маємо жодних перспектив.
У нас почалися скандали. Часом, відчуваючи відповідальність, я зривався з роботи і кидався шукати дружину під магазинами, тягнув до хати, зачиняв. Одного разу навіть вдарив…
Але нічого не допомагало.
Я зрозумів, що нам варто розлучитися. Я думав лише про себе.
Одного разу Світлана не повернулася додому. У першу мить я подумав: от і добре. Але в другу кинувся до телефону, обдзвонюючи всіх спільних знайомих. Згадав і ту подругу, з якою дружина випила першу пляшку. Набрав номер і одразу почув її переляканий голос: «Приїжджай! Вона, здається… того…» Я взяв таксі й за півгодини увірвався в квартиру.
…Світлана лежала на дивані, закинувши голову. Я викликав «швидку». Три дні мою дружину рятували від шаленої інтоксикації. Лікарі сказали, якби я запізнився хоч на годину, вона б померла.
Першими словами, які я почув від неї були такі: «Я хочу лікуватися…»
Ми довго говорили, плакали, просили вибачення одне в одного, докоряли собі, вирішили розпочати все заново, говорили про майбутніх дітей.
Тепер Світлана тут…
Світлана сиділа поруч з трохи дивною посмішкою і здавалася Ользі недоступною красунею. її чоловік говорив, весь час тримаючи її за руку, ніби гаряче звертався саме до неї.
Отже, подумала тоді Ольга, для обох це інтерв' було ще одним психологічним тренінгом, який вони провели разом.
І цю історію варто «підкріпити» кількома професійними пасажами Вікентія Павловича.
–