— Було за що?
— Було: і за хату, і за фірму. Файна фірма, до речі. А що, хочеш так само?
— Забагато клопоту з власною фірмою…
— А йди-йди-йди! Від кого це я чую? — підтрунив мене Ольжич, а тоді повів далі: — Що не так із тою фірмою, податкова вже голову зламала. Ти не повіриш: контора продає квіточки, а в Києві має філію. Квіти і в нас купують, та не барзо шпарко, як ти можеш припустити, але ж канал постачання накатаний. Яка мораль?
— Фрау Кройц і компанія возять через кордон замість квітів нелегалів, — сміливо припустила я.
— Теж може бути. Словом, торба: нич кінців не знайти. Але загалом ти вдоволена моєю роботою?
— Ольжичу, ти просто золото, сапфіри і смарагди в одному виробі.
— Термоядерна суміш!
— Скажи мені адресу фірми й гаража, і ця гидка п’явка від тебе відвалиться.
— Нім ти ся відвалиш… Навіщо тобі адреса?
— Ольжичу, май совість, не зупиняйся на півдорозі.
— Дорогенька, коли мене виженут з роботи, віддаватимеш мені свою зарплату…
— Цілу
* * *
Субота видалася нудною й сірою. За вікном бризкав дощик. Хмари нависли над містом і притисли до землі весняне тепло, і там, де в землю вдаряли краплі, здавалося, з неї білими клубами підіймалася пара.
Задзвонив телефон.
— Привіт, — почувся голос Оленчиного нареченого. — Слухай, маю ще одну нездалу ідею…
— Ну?
— Ти не хочеш навідатись у квітярню фрау Кройц?
— У дощ?
— Наскільки я знаю, — мовив Матвій із притиском, — машина дощу не пропускає.
— Моя машина поїхала на дачу. Чи в тебе є інша на оці?
— Чекай на мене. Скоро буду.
Скоро розтяглося на годину: Матвій заїхав по мене одразу по обіді. Я накинула куртку, щоб випадково не змокнути, хоча тепло було майже по-літньому.
— Машина чия? — спитала я, розглядаючи новенький «Опель».
— Брата мого машина. Він просив, щоб ми нічого не поламали…