— То жодних закономірностей, кажете?
— Жодних… Єдине, що цікаво: судячи з зафіксованих напрямків, а напрямки фіксувалися в усіхвипадках, їхні орбіти на якійсь своїй ділянці мають пролягати поблизу Нових. Якщо тільки цесправді — закономірність, а не випадковість.
— Стривайте! — вигукнув юнак, схоплюючись з місця. — Але ж це блискуче підтверджує вашугіпотезу! Такі згустки енергії і мали виникнути під час вибуху Нових… Значить, це якась досіневідома якість матерії або її стану! Щось на зразок ущільненої плазми, чи як там… Адже коли…
Насмішкуватий блиск очей старого зупинив його. Він сів, забувши зовсім стулити рота і всеще не опускаючи занесену для рішучого жесту руку.
— Хлопче… — сказав Кленов не то співчутливо, не то іронічно. — Любий мій юначе, просталогіка — як не жаль! — заперечить це відкриття, їх не роблять так легко…
— Але чому? Адже ви самі…
— Ну, я, може, знову неточно висловився. Це моя провина. Так, їхні шляхи пролягають, —судячи, повторюю, із зафіксованих напрямків, — поблизу Нових зірок. А правильніше сказати —поблизу тих зірок, які незабаром після цього вибухають ось що. Тоді, під час першої зустрічі,їхній шлях, за нашими розрахунками, повинен був пролягати десь біля 73114-0. А до неї звідти булоблизько трьох світлових років. Отож, за вашою теорією, вона вже мінімум за шість-сім років донього мала стати Новою.
— Але вона ж і є Новою! — переможно вигукнув Ігор.
Найстаріший помовчав, потім сказав:
— Бачу, ви студіювали астрономію… Так, зараз. Але вона спалахнула — з поправкою на часпроходження світла — через шість років і кілька місяців після катастрофи, а не до неї. Те ж самеі в інших випадках. Отож, якщо ви не знайдете способу зупиняти час греблями і повертати йогоназад, вам доведеться відмовитися від вашого припущення.
— А як ваша гіпотеза пояснює цей стрій — ключем?
— Ніяк, — понуро відповів Найстаріший. — Вона не пояснює ні цього, ні ще багатьох іншихфактів. Та й ніяка інша гіпотеза не спроможна їх пояснити. А втім… — Він дивно всміхнувся ізазирнув юнакові у вічі. — А втім, пояснення виникають із фактів. А факти збираю я. І це тількипитання терпіння. Тієї самої втрати часу…
— Але ж ви летите навмання.
— Цього разу — ні. Цього разу ми їх знайдемо. Я одержав сигнал з патрульного корабля. Томуя й вилетів так швидко…
Він хотів додати: “І тут ви в останню мить стали пасажиром”, — але вирішив, що говоритицього не варт. Хлопчина був непоганий. Звичайно, хлопець багато чого не знав, та… Був час, коливін і сам не знав і не вмів багато чого — навіть поводитися з астрандром для порожнечі, так… Ахлопчики виростають… Взагалі варто поставитись до нього м’якше: вони вже стільки часу вдвох, асам він — Кленов усвідомлював це — не дуже приємний співрозмовник: вік та й звичка досамотності…
Він подивився на юнака і всміхнувся несподівано м’якою й ласкавою усмішкою, і хлопецьподумав, що старий цей навіть кращий, ніж уявлялось, — це так і прочиталося на його обличчі. ІНайстаріший ще не встиг зрадіти цьому, як пронизливий дзвінок дельтавізора і світлове табло, щовраз спалахнуло й замиготіло, примусили його забути про хлопця і про все на світі.
— Вони! — зраділо вигукнув він, дивлячись на білий екран, на якому з’явилася чорна цятка. —Вони! Відстань — п’ять одиниць… Ага!..
За звичкою він продовжував кричати ще щось нерозбірливе, що йшло швидше від серця, ніж відрозуму, а сам у цей час блискавичними, точними рухами вмикав прилади, поля вищого захисту,готував дельта-пастку і стежив за відрахунком відстаней на екрані. Біолог відчув, як усе сильнішепочинає калатати серце…
— Чи можу я вам допомогти? — запитав він.
— Га? Ну, сядьте до контрольного пункту, ввімкніть… Знизу, знизу беруться за цю ручку, а незгори! — несподівано розлючено вигукнув Кленов.
Ігор щось пробурмотів, та Кленов уже не чув. І, мабуть, не тільки тому, що всю його увагуприкували прилади, а ще й тому, що для нього зараз нічого не лишилося в усьому Всесвіті, окрімЖуравлів, окрім цього темного трикутника на екрані дельта-комбайна. Не спускаючи з нього очей,він навпомацки безпомилково знаходив потрібні клавіші, кнопки й рукоятки, натискував, повертав,перекладав їх. Здавалося, в нього одразу стало втричі більше рук — і це, незважаючи на те, що всюосновну роботу виконали автомати.
Тільки тепер біолог зрозумів, яким складним насправді було завдання, що його Найстарішийназивав просто і навіть якось зневажливо — “лови Журавлів”, і яку силу розуму треба було мати,щоб взагалі зробити таке полювання можливим. Ця думка примусила його здивуватися тому, що щезовсім недавно він вільно розмовляв з чоловіком, який придумав усе це, і не тільки розмовляв, а йу думках часом називав його не досить шанобливо… Він встиг здивуватися власній сміливості йнахабству. Та слідом за тим зметикував, що зараз буде ввімкнено дельта-генератори, і, отже, унього є можливість дати один пучок своїй мікрофлорі, тобто виконувати й далі завдання, задляякого він і вирушив у цей політ. І ще він подумав, що Найстаріший у таку мить займався б самеголовною своєю справою, інакше він ніколи не став би Найстарішим.
І тому Ігор, ввімкнувши про всяк випадок контроль електроцентралі, відійшов до своїхприладів, які давно вже чекали його дотику, і до своїх культур, що містилися в пробірках ічашках. їх належало піддати опроміненню, і через те вони перебували за бортом, він міг бачити їхтільки на екрані відеоприймача і лише завдяки приладам судити про зміни. Та він уже звиквиключати з свідомості посередників і сприймати всі показання приладів так, немовби він самвловлював усе, що відбувалося, своїми п’ятьма почуттями.
Старий же, не звертаючи на нього уваги, теж наче весь проник за межу екрана дельта-комбайнаі теж ніби своїми очима бачив, як усе ближче й ближче посувався ключ — втім, на стереоекрані буловидно, що насправді це був не ключ, а конус, — так наближалися Чорні Журавлі.
Єдиний раз він оглянувся, щоб сказати, що їм таланить: Журавлі йшли курсом, якийперетинався з їхнім, і досить було лише відрегулювати швидкість, не було потреби гальмуватися длязміни напрямку польоту, бо на тій швидкості, на якій ішов корабель, будь-який поворот означав бизагибель. Він сказав, що їм таланить, а екран показав, що Журавлі наблизились на потрібнувідстань. І тоді Кленов усією долонею натиснув на широку червону кнопку і викинув уперед(корабель відгукнувся на це легким струсом) згусток дельта-поля — те, що називалосядельта-пасткою, антенами якої були мережані конструкції, - крила летючої риби. Поле повинне булонейтралізувати дію дельта-поля Журавлів, примусити хоча б одного з них втратити швидкість ізупинитися поблизу корабля. На створення цього поля йшла нині вся енергія реактора, переключеногона живлення дельта-генераторів, і корабель летів без прискорення. Зрештою, швидкість його булатільки трохи менша за швидкість Журавлиного ключа. Ігор усе ж не витримав, він залишив своїприлади, які могли попрацювати й без його участі, і пильно дивився то на екран, то на старого.Минали вирішальні хвилини. Ключ, що вже розпався на екрані дельтавізора на дрібні цятки,насувався все ближче, і по стрибку стрілок та рівнів на шкалах, що спалахували і згасали, буловидно, що дельта-поле пастки уже почало взаємодіяти з полем Журавлиної зграї. Кленов, тримаючируки на пульті керування пасткою, ніяк не міг відірвати погляду від екрана; сива чуприна йогостирчала, а стрілки відхилялися все праворуч і праворуч. І юнак у думці палко побажав, щобНайстарішому не довелося пережити ще одного розчарування.
Стрілкам залишалося пройти ще чверть шкали, щоб показати, нарешті, таке послаблення поляЖуравлів і зменшення їхньої швидкості, яке означало б, що енергія їх руху безповоротно втрачена.І стрілки рушили на цю останню чверть, а погляди двох людей у рубці ніби підганяли їх. Та, видно,цієї підтримки було не досить: рух стрілок ставав усе повільнішим, дедалі важче ставало їмпроходити кожен наступний міліметр шкали. Кленов повернув регулятор підсилення, віддаючи пастціостанню потужність, а Ігор, трохи повагавшись, вимкнув свої прилади, хоч вони й забирали зовсіммало енергії. Стрілки ледь посунулись праворуч, і обидва полегшено зітхнули.