За ними виявився мініатюрний апарат, з нього стриміла пластинка, вкрита складним,неправильної форми візерунком. Мабуть, тут було записано останнє побажання жінки її милому, щовирушив у далечінь, і колишній господар каюти слухав його перед сном…
Чому, йдучи звідси, він не взяв із собою листа? Таких речей не забувають. Просто тому, щовони квапились, чи була й інша причина?
Можливо, командир корабля — каюта ця, найближча до рубки, належала, певно, йому — загинувще раніше. Не випадково ж ракета залишилась на супутнику.
Сенцов щиро пожалів жінку з чудесним голосом, яка ніколи не дочекається назад милого. Та йсама вона, мабуть, давно померла — скільки часу збігло… А втім, може, там, на їхній планеті,живуть довго?
І раптом — уперше з такою ясністю ним заволоділо почуття, що ті, хто будував цей зореліт іракету, були такі ж, як люди. Вони так само кохали, а отже, так само ненавиділи, так самостраждали, так само раділи й думали, і тому ніяке несвідоме зло не могло ховатися в їхнійтехніці…
І ще він зрозумів, що можливість вибратися звідси все-таки є і вони її з часом обов’язковознайдуть!
— Спасибі, люба, — сказав він жінці і вклонився у той бік, де стояв апарат. Він вимовив цетак сердечно, ніби його подяка могла долетіти до неї. Та — хто знає? — може, кожне, навітьнайтихіше слово вдячності і любові не загублюється в просторі і завжди досягає того, кому йогонадіслано, летячи із швидкістю, про яку ще нічого не знає теорія відносності?
Потім він вийняв пластинку з апарата, щоб голос не звучав марно: тільки у важкі хвилинислід було слухати його… Він подумав, що обов’язково візьме її з собою на Землю.
Згодом він вийшов з ракети. Рівень радіації продовжував наростати. Гаятися не можнабуло.
Він пішов будити товаришів. Незабаром усі зібралися. Сенцову не довелось довгороз’яснювати становище.
— Ну що ж, присядемо як годиться… — сказав Сенцов, і всі на хвилинку сіли. Все вже булозібране, все готове до відходу нагору, в оранжерею.
Сенцов подивився на друзів.
Вони вже належали історії — п’ятеро чоловік, що сиділи в чужій каюті.
Вони належали історії, як перші люди, які зустрілися з іншою цивілізацією. Та навіть колиб цього не сталося — а на Землі ж про це поки що нічого не знали, — вони однаково належалиісторії, як люди, що загинули поза Землею, штурмуючи Простір. Ще живі, вони були поховані піднеймовірною товщею просторів, які відділяли їх від рідної планети, просторів, які колисьздаватимуться зовсім не страшними.
І все ж, подумалося Сенцову, вони не армія, яка капітулювала, а солдати, що відпочиваютьміж боями.
Відпочивали бійці… І, як звичайно буває на привалах, хтось тихенько затяг пісню.
Ледве вловивши мелодію, Сенцов підхопив її — так само неголосно, бо пісня ця була з тих,які співають не звучними й добре поставленими голосами, а стиха, трохи, може, неправильно йхрипкувато, з тією особливою якістю, яку в нас називають задушевністю, і не в змозі її замінитиніяка школа і навіть талант.
Це була пісня, яку співали в незабутні і неповторні сорокові роки — такі далекі і такіблизькі їм зараз; пісня, в якій немовби сконцентрувалась уся романтика того суворого, збройногочасу…
В ній співалось про двох друзів, котрі служили в одному полку, — “пісню співай, співай…”(співай, хоч би що там сталося: не тобі одному довелось нелегко! — так розумів тепер Сенцов ціслова), — і, хоч різні були в них вдачі, вони дружили справжньою дружбою (тут пісню підхопилиКоробов і Азаров: хто, як не вони, пілоти, знали ціну справжній дружбі!)…
Земна пісня звучала в примарно, неправдоподібно освітленій каюті. І так шалено захотілоськожному ще бодай на годину побачити Землю — рідну, сувору і прекрасну.
І раптом Сенцов підвівся на весь зріст, очі його сяяли.
— Хлопці! — голосно мовив він. — Ми все продумали, й іншого виходу у нас немає. Тількивідступати… Летіти — божевілля, ми навіть не знаємо, як вмикаються двигуни… Але мені здалося…мені здається — чи так уже необхідно нам усе продумувати? Ви розумієте, адже все це будувалилюди. Люди! Хай вони інакше себе називали, який би вони там не мали вигляд… Але ж не може одналюдина в такому ділі підвести іншу! Летіти не можна, бо не вміємо керувати ракетою. Але Земляжде! І, крім того, вони ж літали! А що, коли й ми зможемо? Може, тут зовсім і не треба керувати?У мене таке відчуття, що розгадка десь поряд, варто тільки ЇЇ пошукати як слід… Адже справа не внаших п’яти життях, дідько б їх забрав зовсім… Могли ж ми загинути й раніше… Але ж люди чекаютьна нас! Якщо ми не повернемось, Земля припинить дослідження, знову ще й ще перевірятимуть усірозрахунки і конструкції, буде згаяно час, можливо, роки… Ми мусимо повернутись!
— Ану, — у тиші, що запала, промовив весело й ліниво Коробов, підсовуючись до столу. —Адже, власне, дім наш майже поряд, — він швидко накреслив на столі пальцем два концентричнікола. — Оце Марс, а це Земля…
— А тут Венера, — іронічно сказав Азаров і накреслив третє концентричне коло, ближче доСонця. І тут же здригнувся — так різко схопив його за руку, вигукнувши, Раїн.
— Ти чого? — запитав Сенцов.
— Нічого… — сказав Раїн. — Просто я ідіот. Марс, Земля, Венера… А в центрі що, я васпитаю?
— Наскільки відомо, Сонце, — буркнув Сенцов. — Ну й?..
— Так, — задоволено кивнув Раїн. — Прошу дозволу відлучитись на півгодини.
— Куди?
— Дуже важливо… Перевірити одне міркування, — сказав Раїн, нишпорячи в купі довідковихкотушок, прихоплених ними із загиблої ракети, і поквапливо закладаючи одну з них в магнітофон. —Одне міркування…
Він закрив очі, прислухаючись до чисел, які монотонно диктував магнітофон. Почав робитирозрахунки на аркушику паперу.
Потім переглянув їх і кивнув.
— Ми вдвох із Калве… Одягайся, Лаймоне, — він почав натягувати скафандр, з нетерплячки непопадаючи в рукава. — І як тільки ми раніше не здогадались… Шукали складного, а виходить дужепросто…
— Та в чім річ? — не витримав Азаров. — Що за секрети?
— Дізнаєшся, любий, дізнаєшся, — сказав Раїн. — За півгодини ми повернемось. Прихопиінвертор, Калве…
Поки троє в каюті чекали на їхнє повернення, не промовляючи й слова і тількиперезираючись, Раїн і Калве проминули відсік з обчислювачами і ввійшли в круглий зал. Раїн мерщійпідійшов до екрана, схилився над ним, глухо — лише з голосу можна було зрозуміти, як вінхвилюється, — сказав:
— Дай-но збільшення…
Калве ввімкнув. Кілька хвилин Раїн напружено вдивлявся, водячи стрілкою по екрану, щосьпідраховував, ворушив губами. Нарешті він рішуче поставив кінчик стрілки точно на вогниксереднього кільця.
— Замірь… — кинув він коротко.
Калве рушив уздовж кабеля, повільно наблизився до дверей, що вели в секцію, сказав:
— Сигнали надходять…
— Так, — промовив Раїн, виписуючи нові цифри на аркушику паперу. Після цього він ще разперевірив положення стрілки. Кивнув головою. Випростався, весело поблискуючи очима. — Ходімо…
За десять хвилин вони були вже в рубці ракети. Три запитливі й повні надії поглядизустріли їх. Калве у відповідь нерозуміюче знизав плечима, покрутив головою. Раїн зразупопрямував до центрального пульта, кілька секунд дивився на нього. Пригладивши чуба, сухосказав:
— Всі ми — а я в першу чергу — заслуговуємо одиниці з кмітливості й логіки. Я ніяк не мігзрозуміти призначення пульта на кібернетичному посту. Калве теж. Та це виявився не його фах… Якбихто-небудь з моїх асистентів на кафедрі не знав, що Земля обертається навколо Сонця, — це був бименший гріх… На пульті позначені — і ми давно повинні були здогадатися — орбіти трьох планет:Марса, Землі, Венери. Ось вони, кільця з вогниками. А вогник у центрі.
— Сонце! — сказав Калве, усміхаючись, наче він уже побачив справжнє, земне сонце — непалаючу, волохату кулю, яким вони бачили його з ракети крізь світлофільтри, а золотисте, ласкаве,земне світило, що сяяло на блакитному небі…