— Ну, звісно, фантазування чимало, — сказав Сенцов. — Але загалом так воно, можливо, йбуло…
— Цікаво, чому ця ракета не відлетіла разом з усіма? — спитав Коробов.
— Навряд, щоб така подорож, як у них, могла обійтися без жертв, — відповів Раїн. —Очевидно, для цієї ракети просто не вистачило екіпажу.
Всі на мить затихли.
— А втім, може бути й інше пояснення, — сказав Раїн. — Вони залишили одну ракету навипадок свого повернення, аби можна було навідатись до планети знову.
— А чому вони не змогли колонізувати ці планети?
— Ми можемо прийти до деяких висновків на основі аналізу умов, що є на зорельоті. Вмісткисню тут, в атмосфері, значно більший, ніж у нас. На Марсі кисню ще менше, на Венері, очевидно,теж… Може, були й інші причини…
— Так, — промовив Сенцов. — Запитання ще будуть? Ні? Гаразд… А тепер — до роботи.
— Послухайте, — квапливо проговорив Калве. — Але ж це… Не можна ж, щоб на Землі не зналипро це ще роками. Ми зобов’язані використати все можливе. Ми тепер знаємо, як стартують ракети…
— То ж бо ви й морочились мало не півгодини!
— Ми не відразу здогадались… Виявляється, повороту перемикача не досить. Там є ще стартовакнопка, її треба натиснути. Додуматись можна… Чому нам не ризикнути? Залишимо нотатки тут, а самівирушимо на цій ракеті…
— І я б зважився, — підтримав Азаров.
— Ризикувати не будемо, — холодно відповів Сенцов. — Голосувати теж. Робитимемо так, як ясказав. Однаково наші сюди прилетять.
— Звичайно, прилетять! — озвався Коробов. — Он які хлопці залишилися на Землі: Низов,Крамер, Рудик…
— Так, це надійні хлопці, — сказав Сенцов. — Додай до них Іванова і Вольського — от іготовий екіпаж…
— Не можна в такий екіпаж Вольського, — перебив його Раїн. — Астроном він добрячий, алевитримки в нього малувато. Його треба в такий екіпаж, де буде кому його стримувати. ДоУлугбекова, скажімо. Улугбеков, Вернер, Самохін, Ільїн і Вольський — оце буде першокласнийекіпаж.
— З Низовим може летіти Бочаров, — сказав Сенцов. — Хоч він сам найближчим часом можеодержати корабель. Страшенно здібний хлопець… Дзеніс — ось хто може летіти з Низовим. Чудовийпілот…
Так прощались вони з тими, хто лишився на Землі, в кого попереду було ще довге життя,багато мільйонів кілометрів і — хтозна, — може, навіть світлових років шляху…
— А ви говорите — летіти… — промовив Сенцов. — 3 ваших же слів виходить, що всі полетітине зможуть: комусь доведеться залишитись, натиснути стартову кнопку…
— Так то ж — для автоматичних ракет, — сказав Калве.
— А для неавтоматичних?
— За логікою, ракети з екіпажем мусять стартувати після сигналу з самої ракети. В нійтакож має бути стартова кнопка.
— Піди перевір, — посміхнувся Сенцов.
— Може, ти сам сходиш перевіриш? — сказав Раїн. — Я стомився…
— Це ж куди? — запитав Сенцов. — У кібернетичний центр?
— Навіщо в центр? У рубку…
— Куди? — прошепотів Сенцов.
— Я кажу — в рубку, — промовив Раїн.
— Він каже — в рубку, — підтвердив Калве.
Сенцов хвильку недовірливо дивився на них, потім гнівно промимрив щось і вискочив з каюти.Коробов і Азаров кинулись за ним. Раїн і Калве неквапливо пішли слідом.
Наближаючись до клятої прозорої перегородки, Сенцов мимоволі притишив ходу і простяг руку.Але Коробов, який обігнав його, простісінько пройшов далі…
Перегородка зникла.
— Як? — спитав коротко Сенцов.
— Перемикач… — відповів Раїн, який підійшов.
Двері в рубку відчинились легко. Всі п’ятеро, тиснучись у дверях, заглянули всередину.
Як і в центральному посту зорельота, тут уздовж стін тяглися дивани, а посередині стоявпульт — схожий на той, який вони бачили у кібернетичному центрі, тільки значно менший. Дуже малоприладів і ніяких органів керування, тільки круглий екран із стрілкою та дві великі, випуклікнопки — червона і біла.
— Що за лиха година, — сказав Сенцов. — Жодного важеля…
Раїн тим часом оглянув екран.
— Так, — сказав він Калве. — Сумніву нема — між ними зв’язок. Вогники тут точнісінько такрозміщені, як і на екрані кібернетичного поста.
— І стрілка в такому ж положенні, — кивнув Калве.
— Тобі ясно? — запитав Раїн, звертаючись до Сенцова. — Перегородка блокувала рубку, покиповоротом перемикача ми не призначили ракету до вильоту. Тепер решта — за вами, товаришіпілоти.
Сенцов усе ще розгублено дивився навкруги: може, це зовсім не космічний корабель? Як мігхтось летіти в ракеті, де немає жодного органу керування?
— Ні, — сказав він, — на такому кораблі далеко не полетиш. Я, в усякому разі, не ризикну.Вимкніть перемикач, а то ще скоїться що-небудь…
— Але ж ми перевірили схеми… — благально сказав Калве.
— Ні, — промовив Сенцов. — Ні.
Запанувало мовчання. Всі дивились на командира.
— Категорично? — похмуро спитав Азаров.
— Категорично. Я довіряю автоматиці, але не настільки… Раз не можна керувати чи хоч бизадати програму — значить не можна й летіти. Якщо ми навіть вилетимо, то неминуче загубимось упросторі. Ну, хто мені пояснить, як тут вмикаються рулі? А двигун?!
— Ну що ж, — спокійно сказав Раїн. — Вимкнемо…
16
І знову — котру вже ніч? — Сенцову не спалося. Завтра мали покинути ракету — так вінвирішив, адже він за всяких обставин залишався командиром.
Коли б цю ракету збудували люди, він би ризикнув. Одна людина завжди кінець кінцемзрозуміє те, що придумала інша. Але цю ракету будували не люди, а істоти іншого гатунку. А тутусе мало величезне значення: швидкість їхньої реакції, фізичні можливості… Хто його зна — може, вних керування кораблем на біострумах? Вилетіти і нидіти в порожнечі до кінця днів — ні, вже ліпшечекати тут.
Але тут дожидатись — значить не попередити Землю, товаришів. Одначе Калве так і не давобіцяних доказів того, що прихідці були схожі на людей. Зовнішньої схожості мало. На Землі всілюди загалом подібні одне до одного, а в той же час… Надто багато невідомих у цій задачі…
…Все-таки він непомітно заснув, забувся. Крізь сон Сенцову здалося, ніби хтось кличе його.Через силу він підвів голову, та, скільки не вслухався, жодного шерхоту не чути було в каюті. Вусій ракеті панувала мертва, космічна тиша.
І все ж було таке відчуття, ніби хтось його справді кликав.
Сенцов підвівся і вийшов з каюти, щоб походити коридором, заспокоїтись. Довгий, рівноосвітлений порожній коридор уже кілька разів допомагав йому зосередитись, очунятись, зібратися здумками.
Чи правильно вирішує він, командир? Чи не рано відступає?
Правильно, вирішив він ще раз. І більше про це думати не варто. Завтра перейти воранжерею, де є кисень, може, навіть і рослини вдасться використати для їжі. Все.
Він знову повернувся в каюту, ліг на дивані. Дрімота все ближче підкрадалась до нього, іраптом він знову почув чийсь голос.
Так, це був той самий голос… Жіночий — низький, ледь вібруючий, сповнений якогось м’якоготепла… Він легко і мелодійно вимовляв незрозумілі слова, і здавалось — жінка чимось схвильована,притьмом благає про щось дороге, дуже важливе… Чи, може, вона щось пояснює йому? Голос часомпідвищувався, тремтів і знову пестив слух бадьорими, радісними переливами…
І тоді Сенцов одразу пригадав, що тієї миті, коли він уперше почув голос, йому снився сон.Жінка снилась йому, струнка і вродлива. Він не міг зараз пригадати її обличчя, але голос її вінпізнав й інтонацію теж. І так само, як у сні, він не розумів її слів, але відчував теплоту ініжність, якими був пройнятий той голос.
Голос замовк, обірвався на півслові, і тоді Сенцов, остаточно збагнувши, що чує йогозовсім не вві сні, став гарячково розмірковувати — звідки ж він міг з’явитись? Це не галюцинація:жінка справді говорила десь зовсім поруч, тут, у каюті…
Схопившись, він почав старанно нишпорити по каюті. Відчинив стінні шафи, обстежив усю, доостаннього дециметра, підлогу — і нікого не знайшов. І тільки в самому кутку, над ложем, на рівніголови лежачої людини побачив малесенькі дверцята, яких не помічав раніше.