Щоб розгадати, нарешті, таємницю, цього разу й летіли люди. Вони могли в потрібну митьвзяти керування кораблем у свої руки і привести його назад, на Землю. Метеорний захист підсилили.До ракети було долучено космічного розвідника.
Все це робило ракету практично невразливою — невразливою, наскільки це взагалі можливо вкосмосі. Однак невідома, й від того ще страхітливіша, небезпека, певно, все ж підстерігала їхдесь попереду. І Сенцов безпомилково знав, що це про неї думав Калве, гладячи чуба, її намагавсяпобачити Раїн, заплющивши очі, і на неї сердився Азаров, коли лаяв автомати.
…А автомати поки що працювали відмінно. І хоч усі три пілоти по черзі ставали навосьмигодинну вахту — один із них невідлучно сидів біля пульта, — людям лишалося тільки іззаздрістю поглядати на запломбовані, закриті багатьма запобіжниками важелі.
Заняття було не з приємних. Час від часу і в Сенцова починало смоктати під ложечкою відбажання зірвати пломби і своїми руками блискуче посадити корабель на Марс. Але він настійливовідганяв ці думки: на все свій час.
Так він заспокоїв себе і тепер. Очі ж його звично стежили за стрілками, і десь підсвідомовелася лічба хвилин. До початку виходу на колову орбіту навколо Марса залишалося тридцять двіхвилини.
В рубці вже точилася мирна розмова про театри. Здається, про ризький балет, а може — промосковський. І Сенцов у думках похвалив хлопців за спокій. Потім він відкашлявся, і розмова вразобірвалась. Усі дивились на нього.
— Ну… — сказав він, намагаючись, щоб це прозвучало якомога спокійніше й бадьоріше.
Всі зрозуміли: пора. Калве і Раїн відстебнулися од крісел. Азаров труснув головою — чубпіднявся і став сторч (“Біда із зачісками при невагомості!” — мимохіть посміхнувся Сенцов).Відштовхнувшись од пульта, Азаров поплив у повітрі; він відчинив двері, пірнув у коридор,вигнувшись якось особливо: щоразу Азаров задля розваги знаходив новий спосіб вибиратися з рубки.Калве пересував своє масивне тіло не кваплячись, тримаючись рукою за пульт, — він любив відчуватигрунт під ногами. Раїн вийшов швидкими кроками, немовби й не було ніякої невагомості, — напрощання махнув рукою, всміхнувся. Двері за ним гучно зітхнули герметизуючим окантуванням. Вінпішов до телемагнітоскопа — так називався найновіший бортовий телескоп, який усе, що потрапляло вполе його зору, безперервно записував на магнітну стрічку.
Із каюти до рубки, немов на зміну тим, що пішли — аби не панувала тут тривожна тиша, —увійшов Коробов, другий пілот. В рубці запахло одеколоном. Сенцов потяг носом повітря,усміхнувся. Коробов сів у кріслі, поруч із Сенцовим. Помітивши його погляд, і собі всміхнувся.
— Чисту сорочку надів… — сказав він весело, немов показуючи самим тоном, що ні слів його,ні можливої небезпеки всерйоз сприймати не слід.
Обидва схилились до мікрофона бортового журналу. Коробов прийняв вахту. Тепер Сенцов мігдеякий час відпочивати, ні про що не думаючи, доки попереджувальний сигнал не сповістить пропочаток маневру. Хоча як це зробити — ні про що не думати, — він так ніколи й не міг зрозуміти.
Сенцов по черзі повернув регулятори, підсилив яскравість бортових екранів. Вони усізаблимали неживим, примарним блиском. З’явився розсип зірок, наче потягло пронизливим холодомпорожнечі. Коробов мерзлякувато повів плечима. Сенцов покосився на нього, намацав вимикачкурсового екрана, натиснув.
Рубку залляло червонувате світло. Навкісні тіні лягли на стіну, заграли на циферблатах. Намить обидва пілоти відчули легке запаморочення.
Марс висів перед ними кривавим ятаганом. Легкий серпанок пом’якшував його обриси.Віковічна загадка, червоне яблуко розбрату… Досі сперечалися, чи є на планеті щось, окрім піскута убогої рослинності, а можливо — навіть і її нема, чи супутники Марса — штучні, чи було тутколи-небудь високоорганізоване життя…
Відповідь на всі ці питання була поряд, руку простягти: всього за тридцять тисячкілометрів від ракети світилася Аерія, темніли Великий Сирт, загадковий Лаокоонів вузол… Було відчого паморочитись голові.
Коробов дивився, впершись підборіддям у груди, тихенько сопучи. Сенцов якось непомітно длясебе ледь усміхався.
Ось такий вигляд у перемоги — червоний півмісяць на екрані. Без збільшення, з відстані втридцять тисяч кілометрів. Долетіли-таки!
В кріслі поруч засовався Коробов. Зітхнув. Неголосно промовив:
— Прикро все-таки… Повземо ледь не рік, а років через п’ятдесят-сто люди добиратимутьсясюди за день. Ну, за три дні… Ми з тобою, знаєш, хто? З кам’яного віку… Ми зараз у дубовомучовнику пливемо, навіть не в човнику, а на рамі, обтягнутій шкурами. А будуть же колись океанськіатомоходи на крилах. До того ж пращури наші, в дубових човниках, — вони не знали про майбутніокеанські кораблі. Певно, і не задумувались. А ми-то знаємо загалом, що буде після нас. Для цьогой працюємо: адже наша робота не стільки навіть для цього покоління, як для прийдешніх. Ти скажеш— так працює багато вчених. Але ж істини, які вони відкривають, лишаються надовго. А про насзгодом що скажуть? Чи зрозуміють вони нас, нащадки? Чи не кепкуватимуть: “Літали тут колись натихоходах!..” Чи вдасться нам зробити таке, щоб і правнуки сказали: “Ні, не марно наші старівитрачали пальне!”
Коробов насторожено покосився на Сенцова, чекаючи на знайому посмішку: всі знали, щоСенцов людина тверезої логіки. А Коробову хотілося ще поговорити про те, як гаряче, пристраснолюбить він свою професію і хоче, щоб не було в ній жодних, бодай найменших неясностей.
Та вже не було часу. Чомусь бажання отакої душевної розмови приходить завжди саме в тіхвилини, коли треба до чогось готуватися, щось виконувати. Коли ж часу вдосталь, мова йде проречі найбуденніші. Тільки у відповідальні хвилини зринає те, що ховається в глибині душі.
І Сенцов нічого йому не відповів, вшнипившись поглядом у стрілку хронометра.
— Останні хвилини… — сказав він неголосно. І йому здалося раптом, що стрілка неухильнобіжить назустріч невідомій небезпеці.
— Може, пустимо розвідника? — наче відчувши його тривогу, спитав Коробов.
— Рано, мабуть-таки… — відповів Сенцов. — Пального в нього мало, назад повернутись незможе. Втратимо, а раптом він по-справжньому буде потрібен?.. — І рішуче закінчив: — Випустимотільки тоді, коли буде явна небезпека.
На голубуватій поверхні екрана серп планети все вужчав і вужчав, танув на очах, начевуглинка, що догоряла в мороку. Сенцов перевів погляд на нижній правобортовий екран — там крізьфільтри сяяло темно-багряне сонце. І раптом воно погасло — одразу, ніби хтось різко вимкнув його.Одночасно згасла й червона вуглинка.
Миттю на кількох шкалах стрілки разом хитнулися вліво і завмерли, під сірими кожухамирозподільників лунко заклацало — це відключалися сонячні батареї, приєднувалися резервні групиакумуляторів. На панелі далекого зв’язку спалахнув червоний вогник.
Ракета увійшла в тіньовий конус Марса, і для космонавтів настало сонячне затемнення.Почався політ над неосвітленим боком планети. Коробов зітхнув. Сенцов сказав:
— П’ять хвилин лишилося. Підсиль-но освітлення…
Коробов простяг руку до перемикачів. Повернув. І наче не світло, а звук увімкнув він —одразу пронизливим, уривчастим ревінням захлинулися сирени радіометрів, які вимірювали кількістьзаряджених частинок у просторі. Обидва пілоти, здригнувшись, підвели голови — і прилади замовкли,але тільки на мить, щоб знову завити на ще вищій ноті. Зловісно спалахнули червоні лампи, і увіконцях дозиметрів спочатку поволі, а далі все швидше рушили, заковзали цифрові коліщатка.
Сенцов миттю — швидше навіть, ніж подумав: “Ось воно — те саме!..” — зрозумів, що ракетараптово влетіла в потужний потік проникаючої радіації. Частинки, що летіли із близькою досвітлової швидкістю, впиваючись у метал оболонки, породжували зливу небезпечного рентгенівськоговипромінювання.
Він подивився на прилади. Так, воно проникало і в кабіну крізь захисний шар.