— Ми пошлемо за ним човен-малятко. А вас, — він повернувся до Славка й Валерія, — япопрошу залишитися тут і підготувати акваріум для восьминога. Товариш Жербицький допомагатимевам.
Мудреця у “дзвоні” не було. Чи восьминіг залишив його, коли Людмила Миколаївна й Валерійперебиралися в батискаф, а чи потім зумів якось увімкнути шлюзову камеру. І те й те здавалосянеправдоподібним, але факт залишався фактом: восьминіг безслідно щез.
Валерій розумів непевність свого становища. Моряки дивилися на нього з підозрою. А Славконавіть жартував:
— А чи не снилися вам з Людою глибоководні сни?
— Але ж ти сам бачив восьминогів, — огризнувся Валерій.
— Згоден, вони незвичайні, і поведінка їхня дивовижна, але щоб розмовляти, тварина муситьмати принаймні органи мови!..
Валерій з нетерпінням чекав початку операції — прочісування бухти. Навіть у найгіршомувипадку — якщо не будуть виявлені таємничі вороги — все ж таки щось проясниться. Він іззахопленням стежив за водолазами, які осідлали невеликі снаряди з потужними водометними’двигунами. На такому снаряді можна було розвивати швидкість до тридцяти вузлів. Двигун дававенергію і прожектору, вмонтованому на шоломі водолаза.
Коли за командою з есмінця загони водолазів одночасно почали занурюватися, під водоюспалахнули десятки вогнів. Видовище було неймовірне. Славко з Валерієм стежили за вогнями,перегукувалися через поручні. Поряд погойдувався батискаф, приготований про всяк випадок доспуску.
їх покликали в радіорубку. Звідси контр-адмірал керував операцією. Крім нього та радистів,у рубці був іще капітан-лейтенант.
Контр-адмірал зустрів Славка та Валерія повідомленням:
— Водолази побували й на вашому “дзвоні”. Його механізми функціонують нормально.
— ї це все? — запитав Валерій.
— Що “все”? — не зрозумів контр-адмірал.
Зате капітан-лейтенант одразу вловив, що має на увазі Валерій, і відповів:
— Так, так, нічого там незвичайного не виявлено.
Він перебіг поглядом по обличчю збентеженого журналіста і додав:
— Поки що не виявлено.
Для Валерія час тягнувся нестерпно повільно. Журналіст червонів, коли ловив на собі чийсьпильний або недовірливий погляд. Йому здавалося, що з кожною хвилиною ці погляди стаютьглузливішими. Більше того, його самого вже брав сумнів — чи не було все оте грою хворобливоїуяви. І щоразу хапався за надійний якір — загибель дельфінів. Це вже ніяк не могло привидітися.Але, з іншого боку, загибель дельфінів ще нічого не доводила, не підтверджувала, що Мудрецьсправді існує…
— Підводні човни нуль три, сімдесят два і вісімдесят три піднялись, — доповів радист. —Вони нічого не виявили.
За півтори години загони водолазів-“наїзників” закінчили прочісування. Обстежили коженметр дна, дослідили кожен кубометр води.
Контр-адмірал, здається, більше не звертав уваги на Славка і Валерія. Тепер уже й Славковідоводилося захищатися. Він зважився сказати:
— Дивно. Вся ця історія з контейнером та восьминогами… Але ж я сам їх бачив. У нас,зрештою, є кіноплівки…
— Не так уже й дивно, — обізвався контр-адмірал. — Особливо, коли згадати, що грасвітлотіней під водою може породжувати всілякі ілюзії, перетворювати звичайних восьминогів намудреців… — Він навіть спробув утішити Славка, заспокійливо промовивши: — Це ж із кожним можестатися…
Славко закусив губу від образи і поклав руку на Валерієве плече. Той зрозумів причину йогоспівчуття й гірко посміхнувся. А коли вони вийшли на палубу, Валерій сказав:
— Я вдруге оселюся у “дзвоні”, і цього разу мене не ошукаєш… Іншого виходу у нас немає.
10
Разом із Валерієм у “дзвоні” поселився іхтіолог. Його повне ім’я було Євген, але всіназивали Євгом. Свою першу статтю в науковий журнал він підписав “Євг. Косинчук”, даючи цимзрозуміти, що нічого спільного не має з академіком Є. Косинчуком, своїм дядьком. Треба сказати,що з дядьком вони посварилися. Чого посварилися — ніхто не знав. Лише надзвичайні обставини моглививести з рівноваги спокійного і вайлуватого Євга.
Не моргнувши оком, Євг вислухав докладну розповідь журналіста про все, що трапилося упідводному будинку. Важко було зрозуміти, чи вірить він тому, що чує, чи тільки удає, нібивірить. Але й за це Валерій був йому вдячний.
Сам же Валерій, знову опинившись у “дзвоні”, почав сумніватися в усьому ще більше, ніжраніше. То йому вчувалося свистіння дельфінів, що долинало крізь зачинені двері з дельфінарію, тоза вікном ввижався восьминіг. Та щоразу, коли змінювався кут прожекторного променя, вінпереконувався, що ніякого восьминога там немає.
Так тривало доти, доки Косинчук одного разу не вигукнув:
— Поглянь, хто до нас завітав!
Крізь пластмасу на них дивилися величезні вирячкуваті очі.
— Це Мудрець! — вигукнув Валерій. Чомусь він був певний у тому, хоча навряд чи зміг биодразу відрізнити Мудреця від його родичів.
Загула кінокамера, і Валерій посміхнувся, подумавши:
“Скільки тисяч метрів плівки переведе цей скрупульозний іхтіолог?..”
Раптом злякався: а що, коли це знову ілюзія? Почав маніпулювати прожекторами — видиво незникало. Тепер Валерій ще більше повірив, що то й справді Мудрець, — хіба інший восьминігреагував би так спокійно на миготіння світла?
Він помахав спрутові рукою, мовляв, заходь до “дзвона”, і той у відповідь ледь помітноворухнув двома щупальцями.
— Цікаво! — висловив своє здивування Євг.
Це підбадьорило і Валерія, він почав готувати до пуску шлюзову камеру. Восьминіг терплячечекав. Він навіть підсунувся ближче до заслінки і склав щупальця, лагодячись пірнути в камеру.Його “лійка” ледь пульсувала.
— Коли б це була людина, я подумав би, що вона хоче увійти до нас, — сказав Євг такимтоном, наче добре анав, що восьминіг цього хотіти не може.
Валерій увімкнув шлюз-камеру, і за кілька хвилин октопус уже чалапав перевальцем попідлозі підводного будиночка.
— Це ти, Мудрець? — про всяк випадок запитав Валерій.
— Так.
Хоч як був здивований Євг, одначе він устиг увімкнути магнітофон. Валерій тільки теперпереконався, що іхтіолог раніше не вірив розповідям, буцімто їхній восьминіг умів розмовляти.
— Отже, ти самостійно запустив шлюз-камеру і вийшов у море? — допитувався Валерій.
— Так.
— Чому ж ти вирішив тепер повернутись? Восьминіг мовчав, напинаючи “капюшон” на очі.
— Він схожий на академіка Косинчука, — сказав Євг, уникаючи слова “дядько”. — Надто колитой ухиляється від прямої відповіді.
Валерій зробив вигляд, що не почув Євго-вих слів і спробував допомогти Мудрецеві:
— Тому, що люди повернулись?
— Так.
— Ти хочеш бути разом з нами?
— Так.
— Хочеш служити нам?
Восьминіг кілька секунд міркував, дивлячись на Валерія потьмянілими очима. Нарештівідповів:
— Так.
— Я знову поселю тебе в басейні. Там просторо, часто міняється” вода. Коли захочеш,приходитимеш до нас у салон.
Восьминіг слухняно рушив до дверей.
— Стій! — гукнув йому Валерій.
Спрут зупинився, обхопивши кінчиком щупальця пластмасову ручку.
Очі у Валерія блищали, він явно щось замислив.
— Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?
— Так.
— Пам’ятаєш, що з ними сталось?
— Так.
— Вони загинули?
— Так.
— А для тебе немає небезпеки там жити?
— Ні.
— Там тепер узагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?
— Я можу. Вони — ні. Мене не можуть убити. Мені не загрожує. Тобі небезпечно. Допоможутобі…
Валерій так здивувався цьому словесному потоку, що, здавалося, втратив мову. Вінповернувся до Косинчука, поглядом запитуючи, чи він чув фрази, які вимовляв восьминіг.
Євг утратив свою звичайну незворушність. Він теж був схвильований, хоча менше, ніжВалерій. Проте удавано-спокійно визнав:
— Здорово розмовляє. Ніколи не подумав би, що таке може бути!