— Так.
Валерій подумав: “Вона розумниця. Якщо він справді повернеться, можна буде зробити все,чого не змогли зробити дельфіни. І навіть більше. Але шанси на успіх мізерні. Їх майже немає”.
Він почав готувати “вікно” для виходу восьминога. Мудрець пірнув у люк, крізь прозорупластмасу було видно, як він змінював забарвлення, реагуючи на зміну тиску. Як тільки відчиниласяостання заслінка, склав щупальці виступами-стабілізаторами назовні і шугнув уперед, одразурозтанувши в пітьмі.
Вони увімкнули прожектори. Промені освітили табунець строкатих рибок, схожих на метеликів.Подібно до казкового однорога пропливла зовсім близько кузовок-риба, було добре видно, як вона почерзі гребла плавцями, ледь ворушила хвостом. Але далі п’яти-семи метрів промені не сягали.
— Чи повернеться він? — вихопилося у Людмили Миколаївни.
Валерій поглянув на її змарніле обличчя й подумав: “Скільки сили їй треба, щоб триматисебе в руках і не думати про трупи дельфінів отут, поряд”. Раптом він одсахнувся від стіни. Вколо світла, налякавши риб, влетіла темна торпеда, розвернулася й помчала просто на нього. Передсамісіньким ілюмінатором вона загальмувала, і Валерій побачив величезне восьминогове око, щопідморгувало йому. Почулося: “Раз!”
“Ось тобі й причина слухової галюцинації. Адже це я подумки відзначив, що Мудрець зробивперше коло, а здалося, ніби він вимовив це слово. Галюцинація була така яскрава, що я міг билегко помилитися, якби мікрофони не були вимкнуті, якби нас не відділяли від моря звуконепроникністіни…”
Він подався до пульта й увімкнув систему мікрофонів, у якій були й ультразвуковіперетворювачі. Ззовні долинуло риб’яче базікання: хрюкання, свистіння, мукання, схоже накоров’яче, цмокання креветок. А ось і самі креветки випливли з темноти, ворушачи вусами-шаблями,з осторогою дивлячись на стіну “дзвона”. Слабке освітлення привабило підводних жителів, і сюдизібралися риби з яскравими плавцями, риби голубі, сліпучо-сині, сріблясто-червоні.Справжнісінький парад жінок, які вийшли похизуватися вбранням на проспект. Та Валерій знав, щосеред цих чепурух є досить отруйні створіння. Одна риба мала привабливу зовнішність, а булазапеклим хижаком, іншу природа наділила страхітливою головою і величезною пащею, а насправді вонасмирна істота. Кожне створіння маскувалося як могло, аби тільки вижити.
Та ось риби кинулися врозтіч. В освітлену зону знову влетіла жива торпеда і почулося:“Два!”
“Я чи він?” — питав себе Валерій, намагаючись зрозуміти, хто ж лічив цього разу.
Щось заважало йому докопатися до істини, щось гнітило його мозок. Він був знайомий з такимвідчуттям і боявся його…
Сяйнула нова думка, ніби рибка в промені. Валерій спробував утримати її і швидкозапитав:
— Ви нічого не чули?
— Чому ні, він лічить кола.
“А першого разу? Теж він? Але як же я міг його тоді чути, коли мікрофони були вимкнені?Хіба може звук пробитися звідти крізь оці стіни? Нісенітниця! Треба промовити “нісенітниця” стоабо тисячу разів і таким чином позбутися цієї мани. Якщо я втрачу здатність розрізняти можливевід неможливого — мені кінець”.
Людмила Миколаївна стискала голову руками.
— Ой, не можу більше, не витримаю, — застогнала вона.
“А чим я можу зарадити? їх не воскресиш”, — подумав він і сказав:
— Мудрець повертається.
Жінка затулила очі руками і думала: “Що зі мною діється? Краще повернулася б туга. А заразнічого немає, порожньо на душі. Ні смутку, ні горя. Лише оцей тупий безжальний тиск на мозок. Чихочеться мені помститися за них? Але кому? Вороги, негідники, підлота… Стій! Про що ж я думала?Чому так важко зв’язати слова докупи?.. Я думала про ворогів, про вбивць. Вони хочуть знищитинас, спочатку наш мозок. Ось звідки цей непереборний тиск. Тварини тут не винні… Ворогівзнищують. Але щоб знищити, їх треба знайти. І в цьому нам допомагає восьминіг. Знову тварина. Ми,люди, завжди втягуємо їх у свою орбіту, в свою боротьбу… Восьминоги важливіші для нас, ніждельфіни. Вони розумніші, відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшла… А ось і Мудрецьповертається…”
Темне ядро в колі світла рвучко загальмувало.
“Зараз усе вирішиться, — думав Валерій. — Він іще може попливти в море. Навіщо йому ми? Якби я вчинив на його місці?.. Восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші,відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшов…”
Він був би дуже здивований, коли б йому сказали, що точнісінько так, навіть тими самимисловами, тієї ж самої миті думає і Людмила Миколаївна.
Мудрець підплив до зовнішньої заслінки, простяг щупальце, спробував її відчинити. Валерійувімкнув механізми, відсік з шумом став наповнюватися стисненим повітрям, видно було, як вібрує івигинається лист пластмаси. Почав дужчати пронизливий свист. Потім автомат опустив заслінку наодну мить — поки фотоелементи “помітили” сплющену масу, що промайнула повз них. Білого, начепосипаного борошном, восьминога подано в камеру, а за кілька секунд — червоний, напівживий — вінопинився у “дзвоні”. Валерій і Людмила Миколаївна відчули полегшення, голови їх проясніли. Тавсього на кілька хвилин.
Тим часом восьминіг отямився. Валерій запитав у нього:
— Ти нічого не помітив, коли кружляв навколо будинку?
— Риби. Різні… — відповів Мудрець. Валерій здивувався: “Адже він знає, що його питають непро це”.
— Мене цікавлять не риби. А люди?
— Далеко, — промовив спрут.
— А ти їх бачив?
— Ні. Не знаю.
— Послухайте, — сказала Людмила Миколаївна. — А якщо вони випустять на нас торпеду абоякий-небудь снаряд…
І вона, і Валерій, не підозрюючи того, одночасно уявили, як під страшенним тиском крізьпробоїну б’є струмінь води — твердий і гострий, мов спис. Він пробиває наскрізь метал… У жінки згрудей вихопився хрипкий зойк, а Валерій притисся до стіни і застиглими очима стежив, як уявнавода підіймається дедалі вище й вище…
Він, нарешті, отямився, відігнав жахливе видиво, але страх не минав, зростав.
“Ми втрачаємо розум, — думав Валерій. — Причина, мабуть, у тому, що припинився зв’язок зповерхнею, з людьми, і ми відчули себе самотніми і безпорадними. Ми не можемо не думати про тонниводи, які тиснуть на “дзвін”. Це вони давлять на мозок, і нам ввижається хтозна-що… Може, ісмерть дельфінів ми придумали. А вони там, у басейні, — живі, здорові й голодні? Ну, звичайно!Так воно й мусить бути!”
Йому вчувся закличний свист Пілота. Валерій рвучко розчинив двері й побіг у дельфінарій.Відчинив другі, треті — в ніс ударив густий сморід.
На кілька хвилин повернулася певність. Валерій запустив механізми зливу, і вода винеслатрупи дельфінів у море.
“Можна буде поселити в басейні Мудреця, а з часом — і кількох його родичів. Але насампередтреба спробувати з його допомогою налагодити зв’язок. Чому з його допомогою? Хіба я боюся вийти з“дзвона” і подивитися, де обірвалася лінія?..”
Він згадав про Людмилу Миколаївну і поспішив до неї.
Жінка не дивилася на нього, вона, як і раніше, закривала обличчя долонями, стояланерухомо, прихилившись до стіни. Здалося, не дихає.
“Мертва?”
Підбіг, схопив її за плечі.
Людмила Миколаївна злякано скрикнула, і він полегшено подумав:
“Мені примарилося. Мені весь час щось мариться. Чому? Ага, я зовсім забув про тиск…”
Валерій перебігав очима з одного апарата на інший, на столик, крісла. Їх створювалидбайливі люди — конструктори, інженери, біологи. Тут застосована багатошарова обшивка зпрокладками.
“Вона досить надійна, захищає від неймовірного тиску моє тіло, мої плечі, ноги, череп. Алеці тонни тиснуть на мозок, і тут обшивка не зарадить”.
Він знав, що тиск води на п’єзокристали весь час заряджає акумулятори, прилади, якіочищають морську воду і перетворюють її на питну. А інші добувають з морської води кисень,необхідний для дихання. Працює автономна життєзахисна система, тож хай би навіть скінчилисязапаси харчів на складі, люди могли б споживати водорості з харчових акваріумів і чекати надопомогу. Він та Людмила Миколаївна не помруть ні від задухи, ні від голоду, ні від спраги. Всепередбачено.