– Ну що, Марат? Як поживає твій хронометр?
– Так само, як і твій… – махнув рукою Марат. Козирєв дружелюбно усміхнувся й сів навпочіпки біля його крісла.
– Тепер, я так думаю, можна вже не секретничати, – сказав він. – Чи не скажеш, що ти хотів запропонувати? Дуже мене це… того… інтригує.
– Чому ж? Звичайно, можна… Я хотів запропонувати різати лід тросами, розжареними електричним струмом, щоб утворювалися гігантські, на всю ширину льодяної стіни, брили у вигляді скошених, як клини, фігур. Потім вибухами примушувати їх скочуватися, зісковзувати у воду. Справа пішла б, здається, швидко. А ти що придумав?
– А я… чи повіриш? – присунувся ближче до Марата Козирєв. – Чи повіриш, я задумав пробивати стіну зосередженим звуком гармати… Отак як вона це зараз робить. Слово честі! А от щодо розжарювання, відверто кажу, не здогадався… – Він почав куйовдити руду копицю волосся. – А може, й здогадався б, коли б дали час…
У дверях показався старший лейтенант Богров.
– Товариші! – голосно сказав він. – Капітан наказав розійтися по каютах! Відпочивати! Спати! Авралу немає, але авральні обставини лишаються. Відпочивати! Відпочивати! Швидко, товариші…
– А чи набагато вже просунувся підводний човен крізь лід, товаришу старший лейтенант? – весело й голосно спитав Матвєєв.
– Майже на двадцять метрів,..
Ледве тільки старший лейтенант встиг вимовити ці слова, як два майже одночасних громових удари, супроводжувані оглушливим гуркотом, захитали весь корабель від носа до корми. Підлога у відсіку різко нахилилася, і в темряві, яка несподівано настала, есі присутні в червоному кутку, звалені з ніг, покотилися до передньої перебірки переплутаним клубком живих тіл. Електрика погасла, гудіння ультразвукової гармати припинилося. Але вже в наступну мить, зараз же за ударами, підводний човен зробив сильний ривок назад, щось страшно заскреготало по корпусу; затихло, і підлога у відсіку відразу вирівнялася. Живий клубок відкотився від перебірки, і в глибокій тиші чулися лише приглушені прокляття, пихтіння людей, стогін Павлика, придушеного масою навалених на нього тіл.
Розділ IV
КРІЗЬ СКЕЛЮ І ЛІД
Перший найсильніший удар застиг капітана в момент, коли він, сидячи за столом у центральному посту, уважно розглядав карту рельєфу тієї частини Південного Льодо-еитого океану, в якій міг знаходитися тепер айсберг із замкнутим у нім підводним човном. Капітана кинуло з такою силою об край столу, що темрява, яка враз настала, здалася йому наслідком нестерпного болю в грудях. В той же час він почув поблизу шум від падіння чогось важкого, деренчливий дзенькіт розбитого скла й тихий людський стогін. «Зіткнення… Обвал…» майнуло в голові. Спалахнули червоні лампочки на щиті управління: «Аварія! Аварія!» Він схопився, похитнувся на пологій підлозі і, задихаючись від болю в грудях, кинувся в куток, голосно віддаючії команду:
– Задній хід! На десяти десятих!
Уже в кутку, де стояла шафка з акумуляторами автономної сітки освітлення, повертаючи головку включення, він почув уривисту і тиху, ніби шепіт, відповідь:
– Єсть… задній… хід!..
Сильний поштовх назад знову мало не звалив його з ніг.
– Стоп, задній хід!
– Єсть… – обірвався шепіт відповіді.
Одночасно з коротким зовнішнім скреготом спалахнуло в лампах світло, зник туман в очах, все прояснилося.
Біля щита управління, із залитим кров'ю обличчям, на колінах стояв лейтенант Кравцов. Його руки, піднесені вгору, до кнопок і клавішів, судорожно вчепилися в бортик щита. Очі були напівзаплющені. Капітан кинувся до нього, спробував підняти, але лейтенант не відривав рук від бортика.
– Зміну… – прошепотів він, схиляючи чоло на стіну під щитом.
Двері з шумом розчинилися, вбіг старший лейтенант Богров.