І це навантаження, з яким я ні за що не справився б, але мені допоміг четвертий фактор – страх. Так, так! Відверто кажу – страх смерті! Нічого тут соромитися… Саме він і подвоїв мої сили. Але я даю вам слово честі, товариші, що хоч скеля й почала під кінець піддаватися, я відчував, що мої сили вже вичерпались до краю. І тут з'явився п'ятий фактор. П'ятий, вирішальний фактор! Фактор, який в останній, критичний момент вирішив мій поєдинок із скелею на мою користь! Ану, хто відгадає, що це за фактор, га?
– Ти згадав, що ще не попрощався зі мною! – закричав, сміючись, Марат.
– Нічого подібного! – категорично заперечив молодший акустик Птицин. – Він згадав, що винен мені двадцять карбованців, і не захотів піти з цього світу з маркою шахрая. Віддавай гроші, Андрію Васильовичу!
– Я знаю! Я знаю! – закричав Шелавін. – Сам господь бог Саваоф з'явився перед вами в усій силі й славі своїй!
Покриваючи загальний сміх, Скворешня вибухнув розкотистим громоподібним реготом.
– Еге ж, дочекаєшся його! Мало у нього своїх неприємностей на землі! Ну, гаразд! Бачу, що не догадаєтесь. Уяви невистачає. Справу вирішив, – сказав він, урочисто підвищуючи голос, – справу вирішив… Але де ж він? Ага! Іди, йди сюди. Нічого ховатися.
Скворешня схопив за плече розгубленого Павлика й витягнув його на середину відсіку.
– Ось хто вирішив мою спірку з скелею! Павлик вирішив справу, і ніхто інший!
Вигуки недовіри, подиву, захоплення почулися з усіх вуст.
– Так, так, так!.. – продовжував гриміти Скворешня. – Коли я відчував, що сили мої виснажилися, я, немов крізь туман, побачив раптом, як Павлик з голосним криком «ура» кинувся до скелі і з усіх сил наліг на неї. Тоді і в мені спалахнула якась нова іскра. І скеля звалилась. Це було останнє, що я пам'ятаю.
– Ура! Браво, Павлику! Браво, хлопче! Качати його, качати! Ура!
У червоному кутку діялося щось неймовірне. Люди кричали, аплодували, підкидали до стелі Павлика, який верещав від страху й захоплення. Оркестр щосили гримів туш.
– Славний хлопчина, – з теплою посмішкою сказав комісар Сьомін Цою, який стояв поруч з ним біля дверей.
Цой мовчки кивнув у відповідь, з побоюванням слідкуючи за зльотами розчервонілого Павлика.
Раптом він помітив, що радість зникла з обличчя хлопчика, що в очах його промайнув справжній, уже не веселий страх, і обличчя вкрила блідість. Якесь несвідоме почуття тривоги стиснуло серце Цоя, і, перехопивши погляд Павлика, він швидко подивився праворуч, у куток.
Там стояв Горєлов. Цой несвідомо стиснув руку комісара й мигцем глянув на нього. Трохи насупивши брови, комісар пильно дивився на Горєлова. Той, розмовляючи з головним акустиком Чижовим, на одну мить відвернувся од свого співрозмовника і через голови присутніх кинув похмурий, сповнений ненависті й злобного вогню погляд на Павлика, який високо злетів у цей момент під стелю. Цей погляд і Цой і комісар встигли одночасно перехопити.
Радісний вереск Павлика замовк. Блідий, він почав вириватися з ласкавих рук та обіймів.
– Що, голова закрутилася? Качки не витримав? – питав Скворешня, сміючись і покручуючи довгий вус.
– Та де ж йому звикнути до неї, коли й сам «Піонер», здається, ніколи її не зазнавав, – сказав Марат, гладячи Павлика по голові.
– Тут і справжній морський вовк, мабуть, розкисне, в цій спокійній колисці, – підтримав Марата Матвєєв.
Цой пробився крізь оточуючий Павлика натовп і, обійнявши його за плечі, повів у далекий куток відсіку, до широкого м'якого крісла.
Вони сіли в нього, щільно притиснувшись один до одного; поряд біля крісла сів на стілець комісар.
Тимчасом почалися танці. Скворешня з несподіваною для його постаті легкістю й плавністю вальсував з Матвєєвим, який танцював за даму. Взагалі від «дам» у нього не було відбою. Всі напрошувалися до нього.