На порозі він зупинився й урочистим голосом герольда виголосив:
– Честь маю відрекомендувати високоповажній публіці славетного атлета, переможця гір, приборкувача акул та інших морських страховищ, першокласну тяглову силу, яка рве посторонки, зроблені навіть з Макроцистіс пери-фера, корінного трійки водолазів, красу і гордість команди – могутнього, непереможного Андрія Вас…
– Буде тобі блазнювати, вертушка! – добродушно прогудів з коридора добре знайомий усім бас, і в дверях, нахиливши голову, показався Скворешня. – Здрастуйте, хлопці!
Скворешня був у білому кітелі з срібними ґудзиками і широких чорних штанях. Обличчя його було трохи бліде, але довгі світлі вуса, як завжди, в повному порядку, а маленькі очі весело, може навіть задирливо поблискували. Не встиг він з'явитися в дверях, як оркестр грянув марш, загриміли оплески, почулися веселі привітання, і п'ять чоловік виступили вперед назустріч Скворешні, з гітарою, мандоліною та балалайками в руках.
Вони вишикувалися перед ним і, низько вклоняючись йому в пояс давньоруськими поклонами, при повній тиші заспівали старовинною билинною оповіддю:
Чи не хвиля так на морі розходилася?
Чи не сине море схвилювалося?
Ой, захвилювався то могутній богатир!
То радянський богатир Андрій Васильович.
Ой ти гой єси, старший водолаз,
Водолаз старший «Піонера» – човна підводного!
Як пішов гулять по дну моря синього,
Як махнеш ти своєю правицею —
Між акулячих зграй та й завулочок!
Як труснеш ти лівою ніжкою —
Скелі геть летять, хвилі в берег б'ють.
Якусь мить Скворешня розгублено дивився на виконавців цієї нової билини, потім зніяковіло заблагав:
– Та киньте вити! У мене вже зуби занили від цього. Ну що, справді, завели; богатир! рученька-ніженька! скелі геть летять!.. І зовсім не так було діло.
– І тебе там навіть не було зовсім! – підхопив, сміючись, Марат. – Самий наклеп на бідного Андрія.
– Я не я, і кобила не моя, і я не візник… Так, чи що, Андрію Васильовичу? – кепкував під загальний регіт зоолог.
– Та ні ж, товариші дорогі! – захищався Скворешня. – Адже ви забуваєте найголовніші фактори. Без них ніякі рученьки-ніженьки не допомогли б мені.
З усіх боків почулися вигуки:
– Ану, ну! Говори, викладай!
– Розкривай свої секрети!
– Так, так!.. Цікаво! Може, вони й нам стануть у пригоді.
Скворешня широко розставив ноги й почав загинати величезні пальці.
– По-перше, товариші, ви зовсім забуваєте закон Архімеда: кожне тіло, занурене в рідину, втрачає у своїй вазі стільки, скільки важить рідина в об'ємі, витисненому цим тілом. Який об'єм мала ця гранітна скеля? Висота приблизно чотири метри, довжина два метри, ширина два метри, значить її об'єм – два на два на чотири, тобто шістнадцять кубічних метрів. Отже, витиснула вона шістнадцять кубометрів води, або стільки ж тонн води. При питомій вазі граніту два і шістдесят п'ять сотих вага скелі дорівнює: шістнадцять на два й шістдесят п'ять сотих… Ну, математики, допоможіть!
– З округленням – сорок дві тонни, – звідкись з кутка повільно прогудів Горєлов.
Скворешня з повагою подивився на нього через голови присутніх.
– Це ви в думці так швидко підрахували? От це здорово!
– Нічого не поробиш, – посміхнувся Горелов. – професія така…
– Ну гаразд! Значить, вага скелі сорок дві тонни. Води вона витиснула шістнадцять тонн. Виходить, скеля важила у воді тільки двадцять шість тонн.
– Всього тільки? Ну, ну! – з іронічним захопленням вимовив Матвеєв.
– Підемо далі, – загнув Скворешня другий палець, не звертаючи уваги на іронію Матвєєва. – Дно біля входу в грот було дуже похиле назовні, і від цього центр ваги скелі теж перемістився назовні. Це полегшило мені задачу приблизно наполовину, тобто зменшило вагу скелі до тринадцяти тонн. Врахуйте ще, – Скворешня загнув третій палець, – мою хорошу позицію, при якій ноги перетворилися в чудові важелі, – це зекономило мені ще тонни три…
– Слово честі, – розреготався лейтенант Кравцов, – ще трохи – і від скелі нічого не залишиться! І взагалі нічого не було й нічого не сталося!
– Ні, ні! – заперечив під загальний сміх Скворешня, загинаючи четвертий палець. – На десяти тоннах я зупиняюсь.