Рагнар відкинув ковпак машини, виліз, заходився присідати.
Зовсім близько вже проклюнулася принесена здалека спора: зморшкувата шкаралупа луснула,немов рот, подражнила звивистим язиком. Із швидкістю ртуті в термометрі, що його взяли гарячоюрукою, з наростаючим тріском проростав “ліс”. Наілю розлютувало, що Рагнар спокійнісінькоприсідає, як уранці в себе на віллі дід Тронхеймом, і вона закричала, обводячи рукою берег:
— Глянь! Та глянь же ти, які розумні! Ти розумієш, це діти, молодь, вони освоюють новукраїну!
— Я дивлюся, — відповів присоромлений Рагнар і перестав розминатися.
…Підростуть білясті, м’які малюки на острові серед Теплих Озер, і старі розкажуть їм, щообов’язок нового покоління — освоювати пустельну країну. І знову вдарить великий гейзер, івимуштрувана виверженнями “флора” Химери згорнеться в тугі клубки. Тоді молоді підхоплять спори ісіятимуть їх далі… Хіба ми не робимо те ж саме? Можливо, минуть століття, і виникне нова, покинеуявлювана єдність першопрохідців — людей і химер…
Віола йшла берегом, дбайливо обминаючи малюків. “Ліс” уже піднявся на весь зріст, в ньомубуло зовсім темно, і лише маленькі химери запалювали свої ніжно-голубі “габаритні вогні”, які вдорослих гігантів сягали яскравості прожекторів. Так, при власному освітленні, освоювалисяпереселенці. Віола бачила, як з-під кільчастого жирного “коріння” з тихим плескотом, кидались учорну воду річки і мерехтіли, пролітаючи над близьким камінним дном, швидкі, мов ластівки,тіні…
Ззаду перемовлялися Рагнар з Наілею. Святковість обстановки подіяла навіть натовстошкірого варяга, і він висловлювався театральним шепотом.
— Ой, братики, — захопилась Наіля, — невже з ними великий летів? Це як учитель, так? Ачому ми його не помітили?
Сяйво широким німбом вставало з-за стовбурів, подвійне райдужне сяйво на боках величезноїхимери. Лежала вона, з цілу галявину завширшки, товста й лискуча, немов якийсь величезний язик, іна її спині притулилося вже не менше десяти малюків…
Віола знала напевно: дорослої істоти в зграї не було.
І взагалі не було на Теплих Озерах химери такого розміру і виду, круглої, як млинець, зтовстими, непристосованими для польоту краями, з білястими мармуровими плямами на шкірі…
— Ось вам ваша проміжна форма, причому живісінька, — сумно зарипів під шоломом Віолиголос Куніщгаа, і співучо погодилася Тосіко Йоцуя:
— Справді: швидше, споріднена тупикова гілка, аналогічна нашим горилам… А можливо, іншараса?
Отже, над “лісом” уже кружляли гравіходи з телелокаторами. Але ті, хто сидів там колоекранів, зовсім не розуміли того, що раптом з приголомшливою ясністю зрозуміла Віола. І Рагнар зНаілею теж нічого не зрозуміли, — навіть тоді, коли зірвався зі спини велетня малюк, але незлетів, — щось тримало його намертво, було малюку боляче, він увесь переливався вогнями ітріпотів, тріпотів, наче метелик у руці… Й інші малюки затріпотіли, силкуючись відірватися, алене змогли, і всі враз обм’якли, стали плоскими й на очах побіліли. І тоді, дивлячись на кволітільця малюків, які розпливлися, мов медузи на сонці, Віола раптом відчула, що вони мертві.Мертві, бідолашні; піонери, втомлена молодь, яка з радістю кинулася на спину “старої” химери,котра заманювала знайомими сигналами домівки й затишку…
Бідолашні висотані малюки!
Зло багатолике й несподіване, особливо на шляхах пошуку.
Декілька нових маленьких літунів, радісно тріпочучи, спустилися на гостинну спину. Віолане вагаючись вирвада з кобури пістолет-паралізатор, що його призначали носити на планетах, деприпускається розумне, але незнайоме життя. Їй тепер було паплювати на електричні залози, нагамма-промені, на ультразвук і магнітне поле, на все, що могло викинути з себе чудовисько…
— Не зачіпай його, всіх нас занапастиш! — закричав Рагнар, боляче хапаючи за плечі.
Наіля з несподіваною для неї силою відтягла його…
Віола вистрелила, закусивши губу. Тварюка задерла й опустила передній край, велетенськахвиля пройшла по всьому її тілу, перелякано влетіли малюки, одриваючись від спинних присосків, щовраз ослабли. Стоячи перед танцюючим маслянистим грибом, перед багатотонною медузою, яка товідкривала, то ховала клубок чудернацьких щупалець під черевом, Віола стріляла доти, доки тварюкане втратила здатність рухатися і мозок її не заціпенів…
А тоді, переконавшись у своїй перемозі, дівчина полегшено залилася слізьми. Наіля хотілабуло пригладити її, але Віола різко відкинула її руку. Ревла досхочу, на весь голос — байдуже, щочув увесь екіпаж “Перуна”, — ревла, зганяючи одразу і подоланий жах, і прикрість на Контакт, якийне вдався… З дитинства так солодко не виплакувалася.
Знову торкнулося щось коміра… Вона різко, із злістю обернулася.
Навкруги, немов з подиву, химерно вигнулися “поліпи”. З неба святково сяяли променіпрожекторів, тримаючи в перехресті галявину з людьми і паралізованим хижаком, а на плечі Віолилежала, тріпочучи перетинками і часто дихаючи пухнастою спиною, маленька універсальна химера.
ЛІСОВИЙ ЦАР [8]
Безіменна планета, яка поки що мала тільки номер у каталозі ЗП (земноподібних), не буланадміру небезпечною для земних розвідників (бачили страшніше), але й не радувала їх затишком.Була вона закута в подвійний кокон, дві оболонки — хмарну й болотну. Можна було бодай усе життямандрувати по ній — і не бачити нічого, крім тьмяного блиску мілких стоячих вод, крімотруйно-зеленої плісняви з окремими островами джунглів. У болоті вирувало багате ненажерливежиття, народжене темно-червоним сонцем.
Але катер земної розвідки все-таки розпоров хмарне покривало, оскільки в спокусливійблизькості від болотного світу сріблився на небі об’єкт Ікс.
Під час польоту Віола, котра звичайно мало цікавилася космологією, поставила несподіванезапитання.
— Слухай, ти можеш мені пояснити по-людськи, не мовою посвячених, що це таке — ваш об’єктІкс?
— По-людськи! — Улдіс відставив чайну склянку, пирхнув, але, помітивши ображений порухбрів Віоли, одразу ж пом’якшав: — А втім, Ві, ти маєш рацію, — я надто звик до спеціальноїтермінології… Загалом, це справді Ікс, він зовсім не схожий ні на що відоме… Він видимий,оскільки відображає світло зірок, у нього є лінійні розміри, але повністю відсутні маса, тяжіння,взагалі будь-які ознаки стаціонарного вихору континуума…
— Спасибі. Вважай, що я зрозуміла.
— Ну-у, дівчинко моя, я навіть не підозрював, що розвідники настільки необізнані в теоріїабсолюту!
— Так само, як фізики-абсолютисти не знають азів навігації, — що для них ще непростиміше,бо кораблі називаються абсолютистськими.
Улдіс переконався, що талант Віоли дошкуляти переважає його власний, а тому пішов намир:
— Гаразд, згоден, слухай. Навколо будь-якого згустка речовини, — навіть навколоелементарної частки, — має бути область енергетичних долів — гравітаційного електромагнітного,мезонного, нуклонного та інших. Ясно? А навколо Ікса такого немає.
— Ага, — сказала Віола, намагаючись не видатися надто неосвіченою. — Отже, Ікс — це неречовина?
— Схоже, що так. Б’єрнсон висунув цікаву ідею: на його думку, Ікс являє собою самостійнийізольований всесвіт, метагалактику… зі своїм власним простором-часом.
— Цікаво! — зраділа Віола, — Всесвіт-карлик, який плаває в нашому… у великому.
— Так, з нашої точки зору — карлик, не більше Юпітера.
— І там, всередині, також є галактики, зірки, планети — можливо, розумне життя?
— За законами абсолюту, континууми, що виникають, подібні.