— Кава — безцінний дар природи, — з піднесенням сказав Спиридон, — навряд чи відомийнашим друзям-химерам… Взагалі я боюсь, що всГвони жалюгідні практики, зовсім позбавленібудь-якого артистизму. Нудна цивілізація…
— У них є своя етика, — заперечила Віола, — а отже, і духовний світ, і якась духовнакультура, в якій, без сумніву, є естетичне почуття…
— Можливо, — урочисто промовив Спиридон і підняв руку долонею вгору, — можливо, аленаскільки ця культура чужа мені! Нехай навіть ми коли-небудь навчимося говорити з ними на мові“піфагорових штанів” і таблиці Менделєєва, але й через тисячу років не будуть потрібні їм ніШекспір, ні Фідій. — Долоня Костанді повернулася вниз. — Ні! Ніщо не зближує нас, ніщо не станеспільним, окрім холодної математики…
— Дивно, що ви з такими думками стали займатися Контактом, — озвалася Віола,підготувавшись до можливого бою. (Сюди б дошкульного Куніцина!) Але Спиридон благодушножебонів:
— От-от, мені й самому дивно, шановна Віоло Вахтангівно… Напевно, просто люблю перебуватисеред оптимістів. Якось молодшаєш у такому запальному товаристві…
Наіля несподівано підвелася й пішла в гермотамбур, де затрималась, одягаючись. Потімрізко хряпнув зовнішній люк.
— Це з нею буває, — повідомив Рагнар.
Віола гнівно глянула на нього і теж вийшла, причому Костанді докинув їй навздогін, щотривала відсутність дівчат буде для нього трагедією.
Вогненною зливою промайнув і згас блискавичний захід. У бузковій напівпітьмі за узліссямбовваніла постать з блискучою бульбашкою шолома на голові. Людина сиділа навколішках, а перед нею— немовби темний гребінь хвилі накочувався на берег, щось спухало й опадало… Віолу аж холодомобкидало, коли через зовнішній мікрофон почула голос Наілі:
— Ну чого ж ти мовчиш? Адже я знаю, яка ти тямковита. Ти все розумієш і, звичайно, заразмене чуєш. Чи не так? Тож навіщо ти всіх нас мучиш? За те, що Корін убив твоїх братиків ісестричок? Але це було випадково, він подумав, що ви напали. Можливо, ви і вмієте одразувідрізнити розумну істоту, а ми ось не можемо… Ну, хочеш, ми всі вибачимось? Хто у васнайголовніший?
На тупому писку химери мерехтіла дугоподібна щілина — фасеткове око. Дві хвилі ритмічнопробігали по перетинках від голови до хвоста, сповіщаючи про готовність химери злетіти. Почувшинаближення Віоли, Наіля схлипнула, повільно встала.
— Як вони можуть займатися всякою нісенітницею, якщо… якщо…
— Якщо важко на душі, намагаєшся відійти од дійсності, — це ж так просто! А Спиридон,врешті-решт, прекрасний хлопець і першокласний учений, — просто любить ефектні фрази. Ходімо,ходімо…
— Слухай, сестричко, вона так уважно дивилася на мене і слухала — гадаєш, передасть теперсвоїм?
Обнявши подругу за плечі, Віола повела її до бази, але на узліссі обидві озирнулися.
Великої химери, “співбесідниці” Наілі, не було на місці — вона безшумно знялася в чорнузаметіль.
Зранку Віола скочила з ліжка, закричавши від жаху — з таким оглушливим виттям і надривнимсвистом вибухнув гейзер.
Розрахунки не підвели: кинувши на півнеба райдугу, обсипаючи прозорий купол водянимпилом, стояв над лісом велетенський білий стовп, і вітер навскіс зносив від нього полотнища пари,немов знамено від флагштока. Зграя химер кружляла шаленою воронкою. З кают, розташованих покільцю, вилітали в салон заспані “прямі” в майках і плавках. Лише Спиридон з’явився, сяючи білоюсорочкою, синявою поголених щік і проділом, немовби давно вже встав і готувався до свята.Увійшов, вишуканим жестом підніс до очей бінокль і голосно вигукнув щось по-грецьки.
Лісу не стало. “Поліпи” зів’яли, враз зіщулившись під зливою окропу, згорнули рожевіслонові вуха листя, скачали, як шланги, стовбури і лежали тепер масою клубків по всьому острову,що несподівано відкрився од краю до краю. А потім, захропівши і захлинувшись, осів гарячий стовп,зникла райдуга, і знову кучерявий качан белькотів, перевертався на вершині мокрого лискучогопагорба.
Тоді з омитої блакиті, задравши перетинки-крила, впала маленька химера і знялася,тримаючи щупальцями під черевом багряний клубок…
Посипались. Зграя “дітей” збирала спори, в які згорнулися дерева, ї з ними, червоними тажовтогарячими, мов яблука й апельсини, метушилися по спіралі.
Потім, немовби одержавши недоступний людям сигнал, уся маса химер посунула до озера,залишаючи острів.
Першою зорієнтувалася Віола. Схопила Наілю за руку і потягла в гермотамбур. Допомагаючиодна одній, гарячково зрошували шви, застібали пряжки. В салоні несамовито закричав Костанді:
— По машинах!
Справедливо остерігаючись давки, дівчата вискочили надвір. Щільний низовий туман стояв погруди. З нього витикалися по одному, розправляли хоботи помітно поріділі “поліпи”. Химери нелітали. Лише від ніг декілька разів шарахнулися невидимі велетні, сколихнувши туман. На півдорозідо гравіходу дівчат наздогнав Рагнар.
Віола, пілот першого класу, з місця дала машині форсований режим. Вона знала, що людиСпиридона так не зможуть, і тому відчувала азартну радість. Швидко віддалявся, провалювавсяострів-пляма піни на синьому дзеркалі. Дикі, кинуті в камінний хаос, вискакували назустріч озера,по них бігло павуком сонце. Ось вигнувся попереду чорний шлейф зграї. Віола різко змінила курс.Дугою, помітною краєчком ока, сонце метнулося за спину. Ліворуч засліпив очі спалах відблискуголовної бази, на порожньому плоскогір’ї помчав за горизонт червоно-білий шаховий купол“Перуна”.
Плутаючи думки, рокотіла під шоломом репортажна скоромовка Костанді:
— …Несподівану масову міграцію, захопивши спори “поліпів”. На місці залишилися тількихимери, які досягли значних розмірів, і малюки, котрі не літають. Напрям південно-східний,швидкість близько тисячі кілометрів на годину. Спостереження веде пілот Мгеладзе, екіпажгравіходу — Шекірова і Даніельсен. Висилаю два гравіходи, пілоти…
І у відповідь — діловим, дещо горобиним голосом капітан Ле Зуонг:
— Так, так, ми стежили телелокатором до межі видимості. Будьте обережні, не наробітьлиха, не лізьте ні в яку кашу.
“Не лізьте в кашу, як би не так”, — посміялася Віола.
Життя нестримно розбухає на дріжджах розуму, трощить ущент нездоланні перешкоди;затопивши планети, стікає з них, і ось — у незмірну далеч несуться вразливі краплини життя. Силажиття примушує химер нести у визначений день через півматерика спори рідного “лісу”. І вона, вонаж, спільна для всього Всесвіту, кинула через тисячі світлових років обережного старого Ле Зуонга.Вона, ця сліпуча і непереможна сила, зробила прекрасним працівником легковажну Наілю і посадила всвітлоліт тричі обгорілого Куніцина. Не лізьте в кашу! Віола згадала про Олексія Сидоровича, і вякомусь закутку її душі ворухнулася ніжність.
Навколо старих, зруйнованих хребтів вохрою палали рівнини парасольок. Немов просочивши їхчорнилом, бузковою стіною насувалася лінія термінатора. Наіля, втомившись від напруження,заплющила очі і бурчала, що не може зняти шолом і влаштуватися так, як вона полюбляла —згорнувшись по-котячому… А Рагнару до всього було байдуже, навіть рожеві щоки не зблідли, і вінзахоплено прицмокував губами:
— От так балабушки, таку швидкість набрали! Ні, брат, на їхніх перетинках так не полетиш— тут щось інше, може, й антигравітація…
А втім, які б там хитрі механізми не тримали в повітрі химер, у зоні сутінок ці механізмивимкнулися, і темні тіла густо впали на широку річку. За гарячими болотами куріли незміннікратери. Очевидно, переселенцям потрібен був саме такий район, схожий на рідні місця: можливо,діяльність вулканів чи гейзерів була обов’язковою умовою перетворення “поліпів” у спори…
Позначалася втома — Віолі не вдалося рівно приземлити гравіхід. Сіли на мілину, глибокопрорізавши бортом воду.
Безліч розпластаних химер тихо повзали по кам’янистому пологому схилу; їхні перетинкитягнулися за ними, повторюючи форму каміння. Над гребенем берега, розтікаючись і клубочачисьліниво, мов молоко в бузковій воді, коливалася пара.