Адже темні й обідрані коридори комуналки, у якій вона прожила добрячу частину свого свідомого життя, могли привести тільки на панель або на паперть…»
Марина в'їхала до свого двору і припаркувала машину біля самого під'їзду…
«Сьогодні у неї був найсумніший день. Здавалося б – чому? Сьогодні вона нарешті побачила того, ким могла б зацікавитись у своєму іншому житті. У тому, де світ здавався їй суцільним морем любові. Бризки цього колись бурхливого моря лишилися тільки на дні її очей…»
Марина відімкнула двері, кинула на крісло білий плащ, не знімаючи черевиків пройшла на кухню й виставила на стіл велику пляшку мартіні «Б'янко». Сьогодні вона вирішила влаштувати бенкет. Чудова ідея спала їй на думку. Треба було негайно втілити її в життя! Марина дістала з шафи кілька книжок й обережно розставила їх на столі, розкривши на тій сторінці, де були портрети авторів. Книжок було чотири. Перед кожною вона поставила по чарці.
– Ну, ось, мої дорогенькі! Будьмо сьогодні разом! Марина відкоркувала пляшку й почала розливати мартіні. Першому налила Милораду Павичу. Навздогад розкривши сторінку, процитувала:
– «…дівчинка пролила за батьком струмки сліз, такі, Що мурахи, просуваючися вздовж цих струмків, могли піднятися до самого її обличчя…»
Еріх Марія Ремарк, як завжди, відгукнувся найпотрібнішою в цій ситуації тирадою:
– «…такі, як ти, романтики – усього лише патетичні стрибунці, які скачуть окрай життя. Вони завжди розуміють його як велику брехню, й усе для них є сенсацією. Що ти можеш знати про Ніщо, легковажна істото?!»
Марина засміялася й перейшла з пляшкою до третьої книжки:
– «Не муч, не торкайся долонь!
Оддай мене віщій гризоті…
Тиняється п'яний вогонь
На висохлім сірім болоті…»[1] –
попросила Ахматова.
Останнім був Варгас Льоса. Вона ще не починала читати його й вирішила, що сьогодні він лишиться таємничим некликаним гостем, що, покурюючи свою вишневу люльку, ховається десь у темному кутку й не квапиться прилучатися до спільної розмови. Вона по черзі випила з усіма. Потім – вдруге. І втретє. Аж доки перед нею не розкрилася чорна рурка алкогольної злоби. Непевним рухом вона скинула книжки на підлогу:
– Усе брехня… – та, так і не скинувши черевики, впала на диван.
Вона не чула, як задзвонив телефон. Лише на автовідповідачі закарбувалося кілька голосів. Перший належав її новому знайомцеві:
– Марино, я обдумав вашу пропозицію. Не певен, що вона мені підходить. Але я зайду до вас завтра…
Другий – Дані В’ячеславівні:
– Марино! Негайно перетелефонуй!
Але Марину не могла б підняти з ліжка навіть ієрихонська труба. Короткий сон – рівно до шостої години ранку – охопив її, наче смерть.
… Вона й справді багато чого вміла. Але їй подобалося бути «Моцартом життя» – це означало, що все давалося їй надто легко. Принаймні, так гадали усі її родичі та знайомі. І часом картали її за те, що, маючи різнобічні здібності, вона «паразитує» в якійсь незрозумілій фірмі і, можливо (!), займається незаконними та непристойними справами. Марина не переймалася цими балачками. Усе «пристойне» й «законне» давно вже набридало їй, як нудний урбаністичний пейзаж за вікном.
Сьогодні ввечері вона вполювала двох гарних «типажів». З першим розмова була короткою та діловою. Вона впіймала рудуватого молодика на виході з більярдної зали. Звичайна історія! Марина кілька хвилин спостерігала за грою. А коли розлючений хлопець поліз до кишені й віддав суперникові свої останні гроші та жбурнув на стіл порожнього гаманця, зрозуміла, що перед нею – «контингент у стані кондиції».
А от другий…
Від більярдної зали до машини треба було пройти звивистою вулицею, яку в місті називали «мистецькою», – на ній розташовувалися художні майстерні та різноманітні «розкладки» «народних митців». На цій вуличці завжди юрмилися люди.