Мені хотілося зайти й поглянути на нього, та постукати я не насмілився. Я пішов геть, повільно ступаючи сонячним боком вулиці, читаючи на ходу всі театральні афіші у вітринах крамниць. Здавалося дивним, що ні я, ні цей день не були скорботними, навіть трохи дратувало відчуття свободи, наче його смерть від чогось мене звільнила. Я міркував про це, адже дядько минулої ночі сказав, що старий багато чого мене навчив. Сам він студіював в Ірландському коледжі в Римі і вчив мене правильної вимови латиною. Розповідав історії про катакомби й Наполеона Бонапарта, пояснював значення різних церемоній під час меси, а також різних риз, які носив священик. Іноді він розважався, ставлячи мені складні запитання: що потрібно робити за таких-то обставин, чи такі-то гріхи смертні, прощенні чи просто вади. Завдяки його питанням я втямив, наскільки складними й незбагненними були церковні таїнства, які раніше мав за простенькі обряди. Обовязки священика щодо причастя, таїнства сповіді здавалися такими важкими: як взагалі хтось знайшов у собі відвагу взятися за них? Я не здивувався, коли почув від нього, що отці церкви написали книги, завтовшки з поштовий довідник, таким щільним шрифтом, як судові замітки в газеті, розяснюючи всі ті заплутані питання. Часто я не мав відповіді або ж мав якусь дурнувату й затинався, а він звично посміхався й двічі чи тричі кивав головою. Іноді він перевіряв моє знання відповідей для меси, які змусив вивчити напамять; і коли я їх тарабанив, замислено всміхався й кивав, час від часу запихаючи величезні пучки нюхального тютюну по черзі в кожну ніздрю. Коли він посміхався, то відкривав знебарвлені зуби й висував язик на нижню губу ця звичка змушувала мене ніяковіти на початку нашого знайомства, поки я не пізнав його ліпше.
Прогулюючись під сонцем, я згадав слова старого Коттера і спробував пригадати, чим закінчився той сон. Я памятав довгі фіолетові фіранки та антикварну лампу, що без упину гойдалася. Було відчуття, ніби я десь далеко, в країні з дивними звичаями може, в Персії... Та кінець сну я пригадати не міг.
Увечері тітка взяла мене з собою до оселі покійного. Сонце вже сіло, та шибки у вікнах будинків, що виходили на захід, відбивали руде золото величного громаддя хмар. Ненні прийняла нас у коридорі, позаяк докрикуватися до неї було недоречно, тітка просто потисла їй руку. Стара жінка запитально вказала нагору, і коли моя тітка кивнула, почала насилу підійматися вузькими сходами. Ми йшли за нею, вона згиналася так, що голова ледь діставала до рівня поруччя. На першому сходовому майданчику вона зупинилася й дала нам знак іти вперед, до відчинених дверей кімнати мерця. Тітка увійшла, і стара жінка, помітивши, що я ніяк не наважуся, ще кілька разів повторила жестом запрошення.
Я зайшов навшпиньки. Кімнату крізь мереживо на краях фіранок наповнювало сутінкове золоте світло, в якому свічки нагадували бліді тонкі вогники. Небіжчика вже поклали в труну. Услід за Ненні ми втрьох стали на коліна в ногах мерця. Я вдавав, ніби молюся, та не міг зосередитися відволікало бурмотіння старої. Я звернув увагу, як незграбно в неї застебнута ззаду спідниця і як підошви її сукняних черевиків стопталися в один бік. Мені примарилося, що старий священик, певно, всміхається, лежачи в труні.
Але ні. Коли ми звелися й підійшли до узголівя, я побачив не всміхається. Ось він лежить, урочистий, величний, убраний, наче для богослужіння, великі долоні безсило тримають чашу. Його обличчя було люте, сіре й масивне, з чорними западинами ніздрів, оточеними мізерним білим пухом. У кімнаті стояв важкий дух квіти.
Ми перехрестилися і вийшли. У маленькій кімнаті внизу урочисто сиділа в його кріслі Елайза. Я навпомацки дістався до свого звичного стільця в кутку, а Ненні сходила й принесла із серванта графин з хересом і кілька келихів. Поставила все це на стіл і запросила нас випити трохи вина. Потім, за велінням сестри, вона наповнила хересом келихи й передала нам. Наполягала, аби я ще скуштував вершкові крекери, та я відмовився, бо боявся, що надто шумітиму, поки їстиму їх. Моя відмова наче трохи розчарувала її, вона перейшла до дивану і сіла біля сестри. Ніхто не говорив: усі вдивлялися в порожній камін.
Моя тітка дочекалася, поки Елайза зітхне, і тоді сказала:
Ну що ж, тепер він у кращому світі.
Елайза знову зітхнула і кивнула головою, погоджуючись. Тітка потеребила пальцями ніжку келиха, потім трохи відпила.
Він... мирно? спитала вона.
О, так, мем, справді мирно, відповіла
Елайза. Важко було сказати, коли він перестав дихати. Прекрасна смерть, слава Господу.
А все інше?..
Отець ОРурк був з ним у четвер, соборував його і все підготував.
Він знав... коли?
Він змирився.
Виглядав він справді смиренно, ствердила моя тітка.
Так само казала жінка, яка приходила його мити. Що він був таким тихим та смиренним, ніби спав. Ніхто б не подумав, що мертвим він матиме такий чудовий вигляд.