Джеймс Джойс Дублінці Оповідання
Сестри
Коли я спустився до вечері, старий Коттер сидів біля каміна і курив. Поки тітка накладала мені вівсянку, він мовив, ніби продовжуючи давню думку:
Ні, я б не
сказав, що він був саме... та щось дивне... щось у ньому було моторошне. Я тобі так скажу...
Він почав пахкати своєю люлькою, намагаючись розібратися з думками. Набридливий старий йолоп! Коли ми тільки познайомилися, він здавався цікавішим, говорив про «хвости» та «змієвики»; згодом я втомився від нього та його безкінечних історій про гуральню.
У мене на це є власна теорія, сказав він. Гадаю, то був один з тих... особливих випадків... Але важко сказати...
Він знову почав цмулити люльку, так і не виклавши своєї теорії. Помітивши, як я витріщаюся, дядько мовив:
Ну, що ж, на жаль, твого старого друга не стало.
Кого? спитав я.
Отця Флінна.
Він помер?
Містер Коттер щойно нам повідомив. Він проходив повз його будинок.
Я знав, що за мною пильно стежать, тож продовжив їсти, ніби новина мене зовсім не цікавила. Мій дядько пояснив старому Коттерові:
Вони з малим добряче здружилися. Старий багато чого його навчив, отак-от; і кажуть, він був до хлопця дуже прихильний.
Господи, помилуй його душу, побожно мовила моя тітка.
Старий Коттер ще якусь мить дивився на мене. Я відчував на собі маленькі чорні допитливі оченята-намистини, та не збирався потішити його, відірвавши погляд від тарілки.
Мені б не хотілося, почав він, аби мої діти мали багато до справи з таким типом.
Що ви маєте на увазі, містере Коттер? поцікавилася моя тітка.
Я хочу сказати, відповів старий Коттер, що то недобре для дітей. Я думаю так: хай молоді бігають і граються з молодими, такими, як і самі, а не... Я ж правильно кажу, Джеку?
Я теж так думаю, сказав мій дядько. Перш ніж лізти в бурю, хай навчиться не гнутися від вітру. Я завжди кажу це тому розенкрейцеру : вправляйся. Усе своє життя, відколи був хлопям, я приймав щоранку холодний душ, і взимку, і влітку. Ось що тримає мене зараз на ногах. Освіта це все дуже добре, дуже важливо... Може, містер Коттер хоче спробувати трохи тієї баранини? додав він, звертаючись до моєї тітки.
Ні-ні, дякую, відповів старий Коттер.
Тітка принесла страву з комори й поставила на стіл.
То чому ви вважаєте, що це шкодить дітям, містере Коттер? спитала вона.
Це зле для дітей, відповів старий Коттер, бо в них такий вразливий розум. Коли діти бачать щось подібне, знаєте, це впливає...
Я напхав рота вівсянкою, боячись вибухнути гнівом. Набридливий старий червононосий недоумок!
Я заснув пізно. Хоч і злився на старого Коттера за те, що називав мене дитиною, та намагався збагнути сенс його незакінчених речень. У темряві своєї кімнати я уявляв, що знову бачу важке сіре лице паралітика. Я вкрився ковдрою з головою і спробував думати про Різдво. Та сіре обличчя все ще мене переслідувало. Воно бурмотіло і, як я зрозумів, хотіло у чомусь зізнатися. Я відчув, як моя душа віддаляється у якесь приємне та грішне місце; і там воно чекало на мене. Почало сповідатися мені, бурмочучи, і мені було цікаво, чому воно весь час посміхається і чому губи його такі слиняві? Та потім я згадав: воно ж померло від паралічу, і сам відчув, як немічно всміхаюся, немов відпускаю симонію його гріха.
Наступного ранку, поснідавши, я пішов глянути на будиночок на Ґрейт-Бритен-стрит То була скромна крамничку зареєстрована під багатозначною назвою «Мануфактура». Переважно мануфактура складалася з дитячого взуття та парасоль; у звичайні дні на вікні висіло повідомлення: «Ремонт парасоль». Зараз жодної записки видно не було, віконниці зачинені. До дверного молотка стрічкою було привязано траурний букет. Дві бідно вбрані жінки та хлопчик-посильний саме читали прикріплену до букета листівку. Я теж підійшов і прочитав:
1 червня,1895
Преподобний Джеймс Флінн
(колишній священик церкви Св. Катерини, Міз-стрит),
шістдесят пять років.
R. І. Р.
Листівка мене переконала він помер, і водночас збентежила. Якби він був живий, я б зайшов у маленьку темну кімнату за крамницею, і він сидів би там у своєму кріслі біля вогнища, кутаючись у пальто. Ймовірно, моя тітка передала б для нього пакунок із тютюном «Високоякісний», цей подарунок пробудив би його з вязкої дрімоти. Саме я завжди пересипав вміст пакунка в його чорну табакерку, в нього так тремтіли руки, що сам він з цим не впорався би, не розсипавши половини тютюну на підлогу. Навіть коли він піднімав свою велику тремтячу руку до носа, маленькі тютюнові хмарки просочувалися крізь його пальці й осідали на пальті. Може, саме ці постійні тютюнові дощі надавали його древньому священичому вбранню
зеленуватого вицвілого відтінку, адже червоний носовичок, яким він намагався змахнути дрібки тютюну, почорнілий від щотижневих плям, був не надто помічний.