- Агов, - сказав він піднімаючись.
Він струсив пісок з шортів. Його сильні груди були чудовими, але навіть вони не могли подарувати мені посмішку.
Мене наповнили змішані почуття. Фізичний потяг до нього був таким сильним, але розум стримував моє серце. Він не вірив в мене або мою родину. Ненавидів мене за мій дар і не казав чому. Чому йому було так важливо, що я екстрасенс? Це змінювало те, якою людиною я була?
Я бачила боротьбу на його обличчі також. Він ненавидів чим заробляє собі на життя моя родина. Мабуть, він вірив в те, що мій брат - вбивця.
Але в нього були почуття до мене. Я знала це. Бачила в його очах.
Він розкрив обійми. Я проігнорувала ту частину мене, що хотіла відштовхнути його. Мені тепер був потрібен хтось. Потрібна була підтримка. І він пропонував її. Я підбігла до нього і обняла, дозволяючи його теплу огорнути мене. Він обійняв мене, сильно та гаряче.
- Я так хвилююсь за нього, - сказала я.
- Розумію, - прошепотів він, погладивши мене по волоссю.
- Я люблю Пері більше всього в цьому світі.
- Я знаю, - сказав Гебріел. - Знаю, як це.
Його руки зупинились на моєму обличчі, змушуючи мене поглянути на нього. Він довго дивився мені у очі.
Легке розчарування застрягло у мене в горлі. Його доторк дражнив мене і я хотіла не насолоджуватись ним так сильно. Хотіла не бажати більшого від хлопця, який не любив частину мене. Я бачила боротьбу в його очах. Лишитись вірним принципам? Або віддатись почуттям?
Моє серце билось голосніше за прилив за нами.
Нарешті, він сказав:
- Я втомився ненавидіти тебе.
Він нахилився і поцілував мене.
Я здалась на користь серця і відпустила себе. Я втомилась боротись з тяжінням, думаючи про свою гордість.
Я гаряче повернула йому поцілунок. Втратила себе в смаку його губ і відчутті його руку, що огортали моє обличчя. Мною повністю заволодів момент, а хвилі невпинно вдарялись об берег.
Зрештою, я мала відсторонитись, щоб віддихатись. Я відхилилась, щоб поглянути на нього, а мої руки блукали по його, відчуваючи м'язи. Я відхилила голову вбік, коли він проклав доріжку з поцілунків вниз по моїй шиї.
Щось впало мені в око. Його тату.
Тепер я трохи бачила його. Це було слово, написане курсивом. Мабуть, ім'я. Частина мене не хотіла читати це. Якщо це була дівчина, яку він кохав і залишив у Нью-Йорку, я б сильно ревнувала, навіть, якщо і не мала на це права. Але цікавість народилась раніше за мене.
Я ще більше нахилила голову. Мовчки молилась, будь-ласка, хай це буде Мама. Хай це буде Мама.
Це було ім'я, з милими літерами. Не Мама. Вікторія.
Глава 20
До того як я закричала, це зробив хтось інший. Я відсторонилась від Гебріела і відійшла на декілька кроків. Він не помітив мого жаху від його тату. Його очі дивились на щось інше.
Трохи далі на пляжі істерично кричала жінка. Невеликий натовп зібрався там, оточивши щось. Гебріел зірвався, а я побігла за ним. Коли ми були ближче, жінка припинила кричали і зомліла у чоловіка на руках. Коло людей росло, супроводжене зітханнями і вигуками.
Я не хотіла бачити, на що вони дивились. Це не могло бути чимось хорошим. Найбільшим моїм страхом було, що це маленький дельфін, якого викинуло і який помирає. Я не могла дивитись на таке. Я спробувала зупинитись у піску, але Гебріел взяв мою руку і потягнув поміж двох людей у натовпі, доки ми не побачили що лежало на березі.
Це був не дельфін. Гірше. Це була людина.
Мій розум кричав розвернутись, не дивитись, втекти, але м'язи не слухались. Я могла лише дивитись. Це була дівчина, обличчя її було вкрите водоростями. Вона була в джинсових шортах та футболці. Там, де її шкіру було видно, її тіло було безколірним та роздутим.
Я повинна була дізнатись, хто це. Поки всі стояли та дивились, я встала на коліна на піску, нахилилась і відсунула водорості від обличчя. Я сиділа на пляжі і дивилась на чорний океан. Мабуть, була середина ночі, адже було темно та пустинно. Але я почула рух. Обернувшись, побачила тінь. Хтось йшов до мене.
- Привіт, - покликала я.
Хто б це не був, але він не відповів, а лише пришвидшився, рішуче йдучи до мене. Зненацька я злякалась. Цівка поту сповзла по спині. Мої інстинкти волали.
Я підскочила і побігла на набережну. Ризикнула подивитись через плече. Тінь гналась за мною. Вона все ближче. Сходи надто далеко, я не добіжу. Я занурилась під пірс, в надії що стану непомітною в темряві. Тінь підходить. Я занурилась ще глибше. Це ніби гидка гра в схованки. Моє дихання різке та прискорене. Воно надто гучне, воно видасть мене. Я намагаюсь не дихати, але надто налякана. За декілька хвилин я дивлюсь вліво та вправо, але не бачу тіні. Ця людина здалась? Я починаю відчувати, що все скінчилось і руки хапають мене ззаду, руки охоплюють мою шию. Я не можу дихати...
- Клер!
Я відкрила очі і побачила як Гебріел тягнув мене назад, від тіла. Він опустив мене на пісок і сів коло мене.
- З тобою все гаразд?
- Я бачила це, - сказала я. - Я бачила, як вона померла. Її задушили під пірсом. Я не змогла побачити, хто це зробив.
Я зупинилась і поглянула на Гебріела.
- Хто вона?