Проте, коли не зважати на Прінглів, мої учні мені подобаються. Серед них є розумні, завзяті й наполегливі їм справді хочеться мати освіту. Льюїс Аллен сплачує своїм господарям за кімнату хатньою працею і нітрохи цього не соромиться. А Софі Сінклер їздить до школи на батьковій старій кобилі, без сідла, щодня шість миль туди й назад. Оце сила волі! І якщо я можу чимось допомогти такій дитині, хіба варто мені перейматися Прінглами? От лише коли не порозумітися з ними, то й допомогти будь-кому я навряд чи зможу.
Але я страшенно люблю Шелесткі Тополі! Для мене це не просто пансіон це рідний дім! І мене тут усі люблять, навіть Димко, хоч він часом і висловлює мені несхвалення, демонстративно всідаючись до мене спиною й поглядаючи скоса золотавим оком чи я усвідомила свою провину? Я намагаюся не гладити його в присутності Ребекки Дью, бо її це невимовно дратує. Удень він спокійний, домашній, замислений кіт, зате вночі геть дичавіє. Ребекка пояснює це тим, що на ніч його замикають удома. Вона страшенно сердиться, що мусить вечорами стояти на заднім подвірї й гукати його. Каже, що з неї, мабуть, усі сусіди глузують. Але вона так гучно й розкотисто кричить оте своє Киць-киць-КИЦЬ! , що серед ночі це й справді, напевно, чути по всьому місту. У вдів буде істерика, якщо Димко не зявиться додому ночувати. Ніхто не знає, що я пережила через Цього Кота жодна душа! запевняє мене Ребекка Дью.
Моїм взаєминам із вдовами час іде тільки на користь вони мені щодня більше подобаються. Тітонька Кейт уважає романи негідним читанням, проте каже, що не буде порпатися в моїх книжках. Тітонька Четті любить романи тайкома приносить їх із бібліотеки й тримає в схованці, разом з колодою карт для пасьянсу та іншими речами, яких не хоче показувати тітоньці Кейт. Схованку тітонька Четті влаштувала в сидінні стільця, і ніхто, крім неї самої, не знає, що це не звичайний стілець. Мені вона показала її підозрюю, тому, що дуже сподівається на мою допомогу в постачанні книжок. Хоча в Шелестких Тополях нема потреби облаштовувати жодні схованки я ще не бачила будинку з такою кількістю найрізноманітніших таємних буфетиків.
Утім, Ребекка Дью не дозволяє їм лишатися таємними, запекло звільняючи їх від усякого мотлоху. Дім сам себе прибирати не буде, трагічним тоном стверджує вона, щойно котрась із удів надумає протестувати. Роман чи колоду карт вона напевне викинула б одразу, без найменших вагань. І те, й інше жахає її святобливу душу. Ребекка Дью переконана, що карти це забавки диявола, а романи ще гірші. Усе її читання, окрім Біблії, становить лише колонка світської хроніки в монреальській Гардіан. Вона любить розмірковувати над дописами про будинки, умеблювання й розваги мільйонерів.
Уявіть собі, панно Ширлі митися в золотій ванні! зітхнула вона якось.
Та загалом Ребекка Дью просто диво. Знайшла десь таке зручне старовинне крісло, оббите вилинялою парчею достоту, як я люблю і каже: Це ВАШЕ крісло. Воно стоятиме тут для ВАС . І не дає Димкові в ньому спати, щоб на моїй спідниці не лишалося котячих шерстинок, а Прінгли не мали зайвих підстав для зловтіхи.
Усіх трьох дуже зацікавила моя каблучка з перлами та повязана з нею історія. Тітонька Кейт показала мені свій дошлюбний перстеник із бірюзою (тепер він став їй замалий, тож вона його більше не носить). А сердешна тітонька Четті зі слізьми в очах розповіла, що в неї такого перстеника ніколи й не було, бо її чоловік уважав це марницею. Ми говорили з нею про це, доки вона сиділа в моїй кімнаті з масочкою із маслянки на обличчі. Вона щодня робить собі таку масочку, щоб уникнути зморщок, проте взяла з мене слово, що я нікому не зраджу її таємниці, бо цього нізащо не має знати тітонька Кейт.
Вона скаже, що це сміховинне марнославство для мого віку. А Ребекка Дью, очевидно, уважає, що християнка не повинна й намагатися бути вродливою. Досі я робила це ночами в кухні, коли Кейт засинала, та повсякчас боялася, що мене заскочить Ребекка. У неї слух, як у кицьки навіть уві сні. Якби ви дозволили мені щодня приходити сюди дякую, дякую вам, дорогенька.
Я дещо дізналася про сусідів із Ялинового Затінку.
Пані Кемпбелл (у дівоцтві теж Прінгл!) вісімдесят років. Я ще її не бачила, але з того, що про неї кажуть, вона здається мені такою непривітною. Її покоївку, Марту Монкман, майже так само стару й непривітну, зазвичай називають Жінкою пані Кемпбелл. А ще з нею живе правнучка, маленька Елізабет Грейсон. Елізабет вісім років, і вона навчається в початковій школі, куди ходить манівцями тобто коротшим шляхом через сусідські городи, тож ми ще жодного разу не зустрілися з нею, хоч я й живу тут уже два тижні. Її покійна мати, онука пані Кемпбелл, була сиротою й жила в бабусі, а потім вийшла за такого собі Пірса Грейсона янкі, як означила б його пані Лінд і померла при народженні Елізабет. Пірс Грейсон мусив поїхати з Америки в Париж, бо цього вимагали справи тамтешньої філії його підприємства. Дитину відправили до старої пані Кемпбелл. Кажуть, буцім він дивитися не міг на доньку, що прийшла у світ ціною життя власної матері, тому ніколи нею не цікавився. Хоча це можуть бути й порожні плітки, бо ні сама пані Кемпбелл, ні Жінка нічогісінько про нього не розповідають.