Джером К. ДЖЕРОМ ТРОЄ У ЧОВНІ (якщо не рахувати собаки) Повість
РОЗДІЛ І
Усі ми почувалися вкрай погано, і, безперечно, це нас непокоїло, Гарріс нарікав на сильні запаморочення в голові: він заледве усвідомлює, що робить; у Джорджа, як він казав, також бувають напади запаморочення, і він теж не усвідомлює, що робить. У мене були негаразди з печінкою. Я знав, що негаразди були саме з печінкою, бо нещодавно прочитав вкладку до пігулок від хвороб печінки вони продаються без рецепта, де було детально описано різні симптоми, за якими кожна людина могла визначити, що з печінкою в неї не все гаразд. У мене вони були всі.
Це може видатися дещо незвичайним, але щоразу, коли я читаю рекламу якихось нових ліків, вона спонукає мене до висновку, що я страждаю саме від тієї недуги, якої вона стосується, причому в найтяжчій її формі. Завжди я доходжу думки, що діагноз, описаний у ній, точнісінько збігається зі всіма моїми відчуттями.
Пам'ятаю, одного разу я пішов до Британского музею, щоб почитати, як лікувати якесь дріб'язкове нездужання, що до мене вчепилося. Здається, це була сінна лихоманка. Я взяв довідник і прочитав усе, що хотів прочитати; а потім якось мимохіть перегорнув сторінку і почав без особливої цікавості проглядати, що було написано про інші хвороби. Не пригадую, яка там неміч першою потрапила мені на очі, знаю тільки, що це було щось жахливе і виснажливе, одним словом суцільна кара Господня, але не дійшовши й до половини переліку попередніх симптомів, я був переконаний, що, поза всяким сумнівом, ця хвороба в мене є.
Певний час я сидів, зціпенівши від жаху; потім, пригнічений своєю приреченістю, знову почав гортати сторінки. Я дійшов до черевного тифу, перечитав симптоми виявляється, в мене був і черевний тиф, і схоже на те, що вже впродовж декількох місяців, про що я й не здогадувався.
Мені закортіло дізнатися, на які ще хвороби я страждаю. Догортав до того місця, де описано танок святого Вітта як я й очікував також хворий. Ставало цікаво, і я вирішив ретельно переглянути все до кінця. Почав за алфавітом. Прочитав про малярію і дізнався, що я маю і цю хворобу, а загострення настане десь у найближчі два тижні. Я з полегшенням виявив, що хвороба Брайта в мене лише в легкій формі, і, коли вірити тому, що про неї написано, я зможу прожити ще багато років. Холера в мене була з серйозними ускладненнями, а дифтерія, як мені здалося, в мене від народження. Я вперто пройшов усі двадцять шість літер, і дійшов висновку, що єдине, чого в мене не було, то це води в коліні.
Спочатку це мене обурило, мені навіть стало якось не по собі. Чому в мене не було води в коліні? Чому такий несправедливий виняток? Та згодом менш пожадливі почуття взяли гору. Я собі подумав, що зате в мене є всі інші відомі медицині хвороби. Будь-яка жадоба зникла, і для себе я вирішив, що, зрештою, обійдуся і без води в коліні. Я й гадки не мав, що підхопив подагру в її найбільш злоякісній формі, а інфекційними хворобами я, вочевидь, страждав ще з підлітка. Після інфекційних хвороб у переліку не залишилось нічого, і я вирішив, що більше жодна хвороба до мене не вчепиться.
Я сидів і розмірковував. Думав, яким цікавим повинен би бути мій випадок для медицини, якою цінною особиною я є для неї! Студенти не мали б жодної потреби ходити до шпиталів, якби у них був я. Сам був як суцільний шпиталь. Усе, що їм було б потрібно, ходити навколо мене, а після цього лише отримати свій диплом.
Потім мені закортіло дізнатися, скільки я проживу. Я спробував себе обстежити. Намацав свій пульс. Спочатку взагалі не міг відчути ніякого пульсу. Але раптом він, здається, запрацював. Я дістав свого годинника і засік час. Нарахував сто сорок сім ударів за хвилину. Потім спробував послухати своє серце. Я його не чув. Воно перестало битися. Тепер я схильний
думати, що воно весь цей час було на своєму місці, і, напевно, билося, але що з ним сталося тоді, я не знаю. Поплескав себе спереду від того місця, яке я називаю талією, до голови, поступово перейшов до боків і трохи по спині. Але нічого відчути чи почути не зміг. Я намагався роздивитися свій язик. Висунув його настільки, наскільки мені це вдалося, заплющив одне око, а іншим намагався його розгледіти. Я зміг побачити лише його кінчик, і єдиною користю від цього було те, що я ще більше пересвідчився в тому, що хворий на скарлатину.
Я заходив до читальної зали щасливою здоровою людиною. Звідти я виповз постарілим, ущент розбитим інвалідом.
Я вирушив до свого лікаря. Це мій старий приятель. Коли мені здається, що я нездужаю, він перевіряє мій пульс, оглядає мого язика, говорить щось про погоду, загалом про все потроху; тому я подумав, що пішовши зараз до нього, я зроблю йому величезну послугу. «Лікареві що потрібно, сказав я собі, практика. І в нього буду я. Зі мною одним він отримає практики більше, ніж від тисячі семисот своїх повсякденних простих пацієнтів, в кожного з яких якась там одна чи дві болячки». Тож я пішов прямісінько до нього. Коли ми зустрілися, він запитав: